Юрій Оліферович Збанацький - Морська чайка

лейтенанта потяглися руки рибалок. Він щедро обділив усіх. Катер і наш баркас вертілись на місці, спливали кудись за водою.

— А у вас же як? — допитливо зиркнув з-під важких брів дідусь на старшого лейтенанта.

Старший лейтенант глибоко затягнувся цигаркою, окинув примруженими очима обрій, сказав неквапливо:

— В нас, як завжди, Кузьмо Івановичу. Стоїмо на варті, пильнуємо.

— А, то так, — згодились рибалки. — Дивитись треба. Старший лейтенант трохи помовчав, подумав. Я відчув — ой, недаремно до нас під'їхав цей старший лейтенант. Недаремно він чогось хвилюється, хоч і не показує свого хвилювання. А що, коли вороги хочуть на берег наш виповзти?

І я аж пильніше глянув у море — а чи немає там нічого підозрілого? А старший лейтенант і справді сказав дідусеві:

— Приглядайтеся, Кузьмо Івановичу. Дідусь суворо зиркнув на старшого лейтенанта.

— Неспокійно?

— Особливого нічого, але чогось все крутяться поблизу. Одним словом, є підозра.

— Гаразд, товаришу Малимонов. Ми не дрімаємо. Старший лейтенант наказав щось мотористові, і військовий

катер враз здригнувся, запирхав мотором, збурунив позад себе воду. Дідусь відіпхнувся веслом від катера. Старший лейтенант взяв під козирок.

— Бажаю здоров'я! — гукнув.

— Будьте й ви здорові! — прокричав услід катерові мій

дідусь.

Катер швидко помчав у синє море, а ми з Павликом переглянулись. Павлик, мабуть, теж зрозумів, про що йшла мова.

— Чув? — запитав я стиха.

— Ти про порушників? — перепитав Павлик. Виявляється, він і справді не такий уже простак, цей Павло. — У нас не пройдуть! У пас їх одразу візьмуть за шкабрики.

Що воно означало, оте «візьмуть за шкабрики», я не знав, але здогадався, що то цілком слушне щодо порушників кордону.

— Он твій дідусь уже скількох шпигунів зловив, — підморгнув Павлик в бік мого діда. — Сам міністр йому подяку написав.

Я слухав усе те, роззявивши рота. Так ось який у мене дідусь! Я думав, він звичайний рибалка, а він у мене герой. А не признається.

І я прискіпався до дідуся:

— Дідусю, розкажіть!

— А що тобі розказати, онуче?

— Ну, як ви отих шпигунів упіймали?

— Шпигунів? — дивується дід.

— Ага!

— Знайшов про що. Та хіба ж то я сам? То ми гуртом… аякже. Відомо, опуче, що хто з мечем до нас, то від меча і той… Аякже — відомо всім — піде до нас ворог — не повернеться.

Говорить щось таке дідусь. Ніби воно й пі до чого. Гуртом, гуртом, а Павлик он моргає — мовляв, не хоче розказати дідусь.

А наша моторка вже наблизилась до першого ставника. Ну, нічого, я ще піддобрюсь до дідуся. Вночі, коли ляжемо спати, він мені все розкаже, я вже знаю.

Цього разу в ставниках було ще більше риби. А в одному — не тільки кілька, а й багато ставриди.

— Ну, значить, пішла риба! — радісно перемовлялись рибалки.

Коли ми повернулись на базу, тут дідуся зустріло радісне повідомлепня.

— А шьо я вам казав? — радів Жорка-одесит. — Телеграма одержана. Табун риби йде, а ви розсуждаєте.

Мій дідусь аж паче помолодшав від того повідомлення.

Я ЙДУ В МОРЕ

Цієї ночі в нашій хатинці ніхто не сплющив очей. Тільки ми з дідусем повернулися додому, бабуся відразу ж напалась:

— О, вже причвалали. Подивіться на них, порадуйтесь!

— А що там таке, стара? Яка це вже тебе муха вкусила? Бабуся вдарила в поли.

— Чи ви чули таке? Ще мене й муха вкусила. Сам щоденно тягає дитину в море, морить голодом, виснажує, а мене ще й муха вкусила. Швидко хлопець уже ніг не потягне, а тобі хоч би що!

— Та що ви, бабусю! Я зовсім не стомився.

— Ще б пак — силач отакий! Самі маслаки стирчать.

— Та що ви, бабусю! Це в мене мускули. Ось помацайте.

Я войовничо стиснув кулак та зігнув праву руку. Мій мускул став твердий, як камінь. Але бабуся не захотіла спробувати моєї сили. Дідусь її ошелешив своїм наказом:

— Годі ораторствувати, готуй торбу. В море йдемо. Риба пішла.

Бабуся з подиву аж оторопіла.

— Скумбрія?

— Та вже ж не кефаль.

Дідусь по-справжньому сердився на бабусю. Не дивився їй в очі.

— То надовго підеш?

— А чи я знаю, який буде улов?

Бабуся якусь мить помовчала, а тоді знову напосілася на Дідуся.

— Отож іще звичка в людини! Як вітер, влетів, і готуй йому торбу. Не міг днів за три попередити. А тепер коли я тобі ту торбу наготую?

— Не бурчи, стара, звідкіля ж мені було знати, коли риба піде.

— Оце так! — загорілися ще більше сірі бабусині очі.— Ти не знав! А я повинна все заздалегідь знати, про все подумати?

Дідусь байдуже махнув великою мозолястою рукою.

— То не думай. Не маєш чого покласти — і так обійдеться. В море йду — не в пустелю.

Та до бабусі нелегко приступитися, з якого б боку не приступав.

— Ти мені, старий, туману в очі не напускай, не гни кирпи. Ич який, уже й слова сказати не можна, уже він