Зінаїда Костянтинівна Шишова - Велике плавання

людей, твоїх товаришів, позбавити питтєвої води? Я знаю, що ти людина хоробра і рішуча, і якщо ти відверто зізнаєшся у всьому і вкажеш, хто тобі допомагав у твоїх лихих замірах, я, можливо, виблагаю тобі помилування в адмірала.

— Побійтесь бога, пане секретар! — вигукнув англієць. — Я не розумію, про яку карту ви кажете, я винен лише в тому, що пізно почув шум води і не застукав негідника на місці.

— Бог тобі суддя, Лайєс, — скрушно сказав секретар, відходячи. — За менші вчинки людей вішають на реях. І мені тільки жаль, що ти так безславно закінчиш своє життя.

— За борт англійця! — гукнув хтось із матросів. — Він украв у нас воду.

— За борт чужинця! — підхопило ще кілька голосів.

Боцман і лоцман «Санта-Марії» синьйор Прес Ніньйо лежав у лихоманці. І, за наказом адмірала, Яньєс Кріт виконував його обов'язки.

Яньєс пронизливо засвистав у свисток.

— Погаласували і досить! — гримнув він. — Пан адмірал звелів усім приступити до виконання своїх обов'язків.

— Води, — гукнули матроси, — дайте нам води! Серед нас чотирнадцять чоловік горять у лихоманці; якщо не нам, то їм необхідно дати води!

— Геть чужинців! — кричали інші. — У воду англійця!

— Давайте хворим морську воду, — сказав Яньєс Кріт. — Все одно вони марять і нічого не розуміють.

Це був дурний жарт злої людини, але кілька матросів відразу ж підхопили ці слова.

— Адмірал звелів нашим хворим давати морську воду? — залементували в натовпі. — Лігурієць глузує з нас!

— За борт англійця! — гукали інші. — Геть чужинця!

— Геть чужинців! Геть лігурійців! — раптово покотилося по палубі.

Я не впізнавав людей, які напередодні були покірні волі адмірала. З жахом я бачив у натовпі бліде обличчя синьйора Маріо і підняті над його головою кулаки.

Ми з Орніччо негайно кинулись йому на допомогу. Але хтось підставив Орніччо ногу, і він гепнув на палубу. Добігти до нього мені не пощастило. Дужі руки схопили мене.

— А-а, і ти туди ж, гадюченя! — голосно вигукнув хтось за моєю спиною.

Обернувшись, я з жахом побачив, що це Хуан Роса.

— Тихше, — прошепотів він раптом, прикладаючи палець до губ. — Хуан Яньєс підбурює матросів схопити адмірала. І я гадаю, що зараз вам краще не появлятись.

— Як — Хуан Яньєс? — вигукнув я здивовано. — Адже ж він завжди вихваляє гідність пана на всі заставки.

— Це небезпечна людина, — сказав Хуан Роса. — А ти помовч і йди за мною. Якщо нам хто-небудь стрінеться, удавай, ніби ти від мене вириваєшся.

Матроси, приставлені до парусів, кинули мотузки.

Вітер, що раптово сходився, налетів на щоглу. Я почув тріск, — чудове ялинове дерево надломилось, і через кілька хвилин щогла, обриваючи рештки снастей і парусів, з гуркотом упала на палубу. Корабель підкинуло вгору. Страшенний шум, зойки свідчили, що при цьому не обійшлося без жертв.

І раптом після цього пекельного шуму на палубі запала могильна тиша. Оглянувшись, я побачив на шкафуті величну постать адмірала.

— Матроси! — промовив він гучним, виразним голосом.

І така могутня була влада його над екіпажем, що всі голови негайно повернулись у його бік.

— Ще вчора я розмовляв з вами, як з матросами її величності, а сьогодні я бачу перед собою бунтівників, — сказав він гірко. — Вас непокоїть нестача води? Але її залишилась одна бочка. І такої кількості вистачить на кілька днів. Зважаючи, що змінився колір води, можна сказати, що ми наближаємось до материка.

Тут матроси неначе зірвались з ланцюга.

— Вашого сина королева взяла собі в пажі, — гукнув Вальєхо, — а в мене дев'ятеро малюків. І вони поздихають з голоду, якщо я не повернусь!

— Мені вісімнадцять років, і я хочу жити! — репетував Хоакін Каска. — Мені не потрібні почесті, шовки і перли, я просто хочу ще жити!..

— Ці люди, — сказав, виступаючи наперед, Яньєс Кріт, — висловлюють бажання спустити човни і вирушити на південний захід. У нас нема ні харчів, ні води, а змінивши курс, вони сподіваються сьогодні ж досягнути островів.

— І ти також з ними, Хуан Яньєс? — з жалем спитав адмірал.

— Ні, пане мій, адмірал, — відповів колишній шинкар, ховаючи очі. — Я, звичайно, залишуся з вами.

— Слухай, — шепнув мені Роса, — сьогодні вночі захворів Каспар Бідолаха. Я кілька разів подавав йому пити. Раптом я помітив, що Крота нема на його ліжку. Вийшовши на палубу, я побачив, що він вовтузиться біля бочки з водою. Не підозрюючи чогось лихого, я повернувся і ліг спати. Потім я пішов сказати тобі про хворобу Каспара і розбудив Лайєса, щоб він тебе змінив. Тепер я розумію, що англієць ні в чому не винен: історія з водою — справа рук клятого могерського шинкаря. І він же весь час підбурює матросів.

— Що ти кажеш, Роса! — вигукнув я. — Чому ж ти не заступився за англійця?

— Що я один міг вдіяти? — скрушно заперечив він. — Поглянь, всі наче подуріли! З Могери нас усього одинадцять чоловік, і ми-бо всі добре знаємо, що то за птах Хуан Яньєс, прозваний Кротом. Але п'ятеро наших пливуть на «Ніньї», троє — на «Пінті». Вони не будуть займатися чужими справами. А в нас, на «Санта-Марії», Каспар Бідолаха лежить у лихоманці, а Селестін Ескавельйо так боїться шинкаря, що тремтить при згадці про нього… Слухай, слухай! — раптом закричав Роса, схопивши мене за руку.

Я не знаю, що сказали матроси адміралу, але у відповідь на їхні слова він з такою силою вдарив по дерев'яному столу, що тріски обшивки розлетілися навсібіч.

— Мовчати! — крикнув він. — Поки я ще ваш адмірал, поставлений над вами