Жан Саніта - Чи любите ви Вагнера?

правильно зрозумів значення цього поцілунку. Просто дівчина усвідомила, що рух Опору — це не авантюра, а справжня народна боротьба, і вона подякувала йому за дружнє пояснення. Все сталось якось несподівано і щиро. Поцілунок — то подяка, і все. Від щирого серця.

А розгублений і здивований Жюль Грак намагався пригадати, що ж такого важливого він їй сказав, забуваючи, що в його устах звичайні слова звучали для неї як пророкування.

Вони глянули одне на одного і посміхнулися.

Несподівано вони відчули себе щасливими. Жюль Грак зрозумів, як подорослішала і змужніла Марі-Те за останній час.

Вона поцілувала його ще раз, іще сердечніше.

— Ми скажемо йому післязавтра, — просто мовила Марі-Те.

Схвильований Жюль Грак взяв її руку і стиснув у своїх широких міцних долонях, долонях ковальчука. Він усвідомлював, що з певного часу характер його взаємин із Марі-Те змінився. Він кохав її. Своє збентеження Жюль спробував приховати за жартівливими словами.

— Ну, що ж, нехай буде так, дівчинко, — вигукнув він, — післязавтра ввечері я стану напівпрокурором, напівадвокатом і, виголосивши вирок поглядам твого батька, із запалом захищатиму патріотичні вчинки його доньки.

Вони весело розсміялися, і Жюль уже серйозно запитав:

— А чому треба чекати так довго?

— Тому що сьогодні його не буде вдома. — Вона завагалась. — Він поїде за продуктами.

— На село?

— Так, у напрямку Шад-Бофор.

— Не соромся, Марі-Те, це цілком природно, адже кожен зараз викручується, як може.

— Завтра ввечері він піде на прийом у міську оперу. Будуть усі вершки колабораціоністів і разом з ними ті, хто хоче виправдати свою присутність любов'ю до музики і поаплодувати Ріхарду Вагнеру.

Помовчавши, Марі-Те гірко додала:

— На тому тижні у нас з ним відбулась з цього приводу гостра суперечка. Я хотіла, щоб він відмовився від зустрічі. Він не наважився. Проте батька мучили докори сумління. Ми посварилися, і він вибіг з кімнати, гукнувши: «І все-таки я люблю Вагнера!». А ти кажеш про якесь виправдання. Врешті, що там говорити, він туди піде, і тобі не пощастить з ним зустрітися, хіба що прийдеш до нас вдень.

— Ні, це неможливо. Отже, ми подискутуємо післязавтра. Знаєш, моє серце, приставши на твою пропозицію розмістити у вас, чи точніше, у твого батька, друкарню, я зробив добре діло. Ну, справді, хто може запідозріти, що у доктора Буча вдома розмістилося таке підприємство? Тільки дуже вже неприємно повідомляти його про такі речі. Щодо нього, то мені вже й так усе ясно. Важко боротися з слабохарактерним інтелігентом.

На кафедральному соборі годинник важко вибив пів на першу.

XVII

— Я зібрав вас, панове, щоб повідомити ось про що: я довідався, хто здійснював замахи на наших офіцерів.

Ганс фон Шульц зробив паузу, щоб подивитися, який ефект справило його повідомлення.

У старовинній їдальні вілли, перетвореній на зал засідань, довкола великого столу сиділи майже всі офіцери гестапо. Вони нетерпляче чекали.

Фон Шульц вів далі.

— Виявилось, що це офіцер Радянської Армії на ім'я Сергій Ворогін.

Він знову змовк, щоб подивитись на обличчя гестапівців, і не поспішаючи запалив сигарету. Всі були глибоко вражені.

— За професією він музикант, розмовляє німецькою та англійською мовами і ходить у формі французького залізничника.

Стоячи в глибині кімнати під величезною штабною картою з позначками воєнних дій, Вернер бачив замість полковника якийсь невиразний силует і чув лише одноманітне бубоніння.

Ганс фон Шульц заговорив знову.

— Він утік з ешелону, що перевозив в'язнів із польського табору Треблінки до Східної Прусії. Йому пощастило сховатися в товарному поїзді, який ішов до Клермон-Феррама. Цей поїзд ще й зараз стоїть на станції, чекаючи розвантаження, і сьогодні ранком Кальтцейс і Рот знайшли у вагоні сліди перебування цього Ворогіна.

Ганс фон Шульц струсив попіл у фаянсову попільничку і, здавалось, поринув у споглядання напису на пляшці з гірким аперитивом, хоча в цей час він думав про те, як швидше впоратися з цією справою…

…Ще під час свого перебування в Парижі, минулого четверга, він зустрівся з своїм давнім приятелем Крамером. Цей базіка Крамер завжди був у курсі всіх пліток в гестапо і під час випивки розповів йому історію про втечу ув'язненого росіянина на польській станції. Молодчик, напевне, вскочив в інший поїзд, сказав тоді Крамер. Коли б тільки знати, де він вийшов. Шансів піймати його мало. І от, врешті, це. повідомлення інспектора французької поліції про пограбування залізничника, яке збігається з прибуттям товарного поїзда…

«Що іноді може зробити випадок! А ці бовдури сидять за столом і дивляться на мене як на господа бога. Вони й гадки не мають, що досить було лише двічі подзвонити. Таємничість і замкнутість — помічники і зброя начальства гестапо».

Він посміхнувся і закінчив, карбуючи слова:

— Сьогодні вранці я попросив дозволу у генерала Кесселя надрукувати оголошення з прикметами цього чоловіка і обіцянкою заплатити п'ять мільйонів франків тому, хто в той чи інший спосіб викаже і допоможе схопити злочинця. Ці оголошення вже розклеюють.

Вернер уже не бачив полковника. Він бачив лише ті очі, що пропікали його наскрізь. Очі безумні і благаючі. Десь усередині Вернера один за одним розітнулося два постріли. І з кожним пострілом ці очі дивно сіпалися. Божевільні очі. Раптом одне з них розлетілося, зникло, наче мильна булька, і водночас постріли припинились, а на нього дивилося вже тільки одне око. Око собаки, якого б'ють і який не розуміє причин жорстокості. Око француза Франсуа Бурдійя, який загинув безглуздо, трагічно і випадково. Це вони вбили його, а не він, Вернер. Ця думка свердлила мозок. Він не винуватий.

Знову до нього долинув з безвісті владний голос фон Шульца.

— Мої інструкції такі: патрулі з двох чоловіків на машинах їздитимуть вулицями міста; за ними слідом на невеликій відстані йтимуть машини з військовими радіостанціями, що весь час підтримуватимуть зв'язок