Сергій Олександрович Абрамов - Двоє під однією парасолькою

— свіжа подряпина: наштрикнувся на щось, на гілку чи на дріт — не від бритви ж… Дівчина — чесно відзначив про себе Вадим, — мала гарний вигляд. На “чотири з плюсом”. Легкий широкий сарафан-крилатка, капці-в’єтнамки. Ноги довгі, від вух ростуть, як у народі кажуть. Засмагла. А волосся, волосся, — матусю рідна! — царське волосся: важке, вогненно-руде, кольору розпеченої міді, рівне, не заплетене в косу, але, затиснуте аптечною гумочкою, недбало перекинуте на груди, мало не до колін сягає.

А чому на “п’ятірку” не потягнула?

Чіткий погляд художника вмить ухопив — і оцінив! — усі деталі, не пройшов би і мимо цієї: млосності в ній, в дівчині довговолосій, було забагато, ледачої волоокості, погляд дуже відчужений, такий собі неземний. Як правило, самовпевнено зважав Вадим, такий погляд повинен прикривати всіляку відсутність розумової діяльності. Та й і звідки б узятися подібній діяльності у цієї юної і — чесно! — досить привабливої особи, яка, здається, і школу ще не закінчила? А може, й закінчила — хто її, довгоногу, розбере. Хоча що вона у такому випадку робить у компанії все-знаючих молокососів, серійно випущених відомою фірмою “Адідас”?

Детальний — нехай він і зайняв усього секунд двадцять — огляд непізнаних об’єктів не заважав Вадимові злитися, прямо-таки наливатися злістю. Терпіти він не міг знавців липових, які лізуть в усі діри із своєю оригінальною думкою, взагалі, спостерігачів не любив.

— Слухайте, — сказав він, намагаючись бути миролюбним і терпимим, — ішли б ви…

— Куди? — ввічливо поцікавився “адідас” номер один.

І всі подивилися на Вадима, наче тільки-тільки помітили його поряд з етюдником, наче він досі залишався невидимкою. Такий собі фантом, що раптово матеріалізувався з Нічого. Дивно, звичайно, але трапляється, судячи із спокійної цікавості пришельців.

— Сказати куди? — лютуючи, запитав Вадим.

— Не варто, — швидко відреагував “адідас” номер два. У них з братиком і голоси схожими виявилися. — Тут дама і, зважте, дитина.

Дама на діалог не реагувала, розглядала Вадима із млосним інтересом, перебирала пальцями волосся, скручувала його у золоті кільця. А дитина ображено глянула на фірмового друга: вона сама себе дитиною явно не вважала.

— Помітив, — сказав Вадим. — Швидко забирайте свою даму і дитину і геть звідси кулею. І щоб я вас більше не бачив. Зрозуміло пояснюю?

— Ти ба! — посміхнувся “адідас”-один. — Ми, звичайно, підемо. Зараз. Ми поважаємо творчість. У даний момент. Але момент, як вам має бути відомо, тече. А нас багато. І ми різні. Взагалі.

Це була погроза, а погроз Вадим не боявся. Він себе слабким не вважав, зріст — метр вісімдесят, руки-ноги на місці, в юності всерйоз займався самбо, та й тепер у формі. Погрози йому — насіння, він від них ще більше звірів, бувало, — давним-давно, у дворових бійках — навіть контроль над собою втрачав, якщо хто ненароком чіпав його за живе.

Він різко ступив до хлопців, стискуючи в кулаці безкорисний, безглуздий зараз пензель.

— Ану…

“Адідас”-один підняв руки, ніби здаючись:

— Ідемо. Творіть, товаришу Айвазовський.

Вони пішли геть, не озираючись, ні дідька не боячись, звичайно, а тільки не бажаючи бійки з літнім — як для них! — психопатом, йшли, погойдуючись на довгих, ламких ногах, випрямивши плескаті спини, і шмаркач у ковбойці в міру сил наслідував їхню ходу, а дівчина пливла попереду, волосся на спину повернула, і воно метнулося кінським хвостом у такт крокам, і Вадим, охолоджуючись, мимоволі замилувався “чудовою четвіркою”, усміхнувся навіть.

І даремно. Тому що “адідас”-один, найбільш, мабуть, говіркий у них, кинув на ходу:

— Я сказав: нас багато, Куїнджі…

Але злість у Вадима уже минула. 1 не гнатися ж за ними, зрештою, не принижувати свою гідність, роками утверджену. Проте грамотні, негідники. Пальця в рот не клади: відітнуть без сорому.

Вадим збирав фарби, пензлі, складав етюдник, згадував: а він яким був у їхні роки?

Ходив у Палац піонерів, у студію живопису, мріяв про лаври Куїнджі, скажімо. Чи Айвазовського. Незмінно малював шкільну стіннівку. Що ще? Ну вчився наче непогано: без трійок. А ще? А ще ганяв на дворовому пустирі м’яч, лякав улюлюканням закоханих — вечорами, на стрімкому схилі до Москви-ріки, що заріс лободою і смердючим піретрумом, бився “до першої кров’янки”, чи, як тоді називалося, “стикався”. Ні, не мед був, не цукерочка “Щасливе дитинство” — давня, забута, солодка-пресолодка, з білою тягнучою начинкою…

Або ось іще: прив’язували гаманець на ниточку, викидали на тротуар, ховалися в арці воріт: хто купиться? Або прибили калоші математика до паркетної підлоги у роздягальні.

Та скільки всього було!

Усміхався стишено, йшов до дачі, перекинувши етюдник через плече. Згадував розніжено.

От тільки джинсів у нього не було, і ні в кого з приятелів— теж, а сатинові шаровари, схоплені гумкою біля щиколотки, а пізніше — вершина мрій! — вузькі штани на штрипках з паперового неміцного трикотажу, бажано чорні. І кеди.

І що з того? Хіба джинси псують людину?

Дзуськи. Джинси ні при чому. Річ зручна, гарна, міцна. Батьки у цих близнюків, судячи з усього, у закордонку їздять, одягають своїх дітей у міру можливостей. Інший час — інші можливості: діалектика…

Намацав клямку у хвіртці, дзвякнувши нею, пішов стежинкою до тераси.

Добравшись до тридцяти років, Вадим залишався холостяком, зовсім не принциповим, як дехто любить себе величати, але випадковим. Буквально: випадок не приспів. Вадим умів працювати і працював ревно, цілодобово, іноді не вибираючись із своєї майстерні біля Маяковки, в тихесенькому провулочку, у кособокій міцній двоповерховій купецькій спорудинці, де ще зберігався стійкий аромат московської старовини, але не затхлий і гнилуватий, кішками підпсований, а терпкий, густий, мало не століттям витриманий, приємний Вадимові і солодкий для нього. У немалі, але й ще не великі свої роки Вадим мав деяку популярність — ну, до слова, тому що писав він на нинішній день — як це не дивно звучить! — оригінально: не шукав модного самовираження, не вражав публіку лише собі притаманним — і нікому більше! — баченням світу, а працював по-стародавньому. І ліс на його полотнах