Марина та Сергій Дяченко - Зло не має влади

не займалася. Але в минулому була історія, котру, якщо строго судити, цілком можна вважати зрадою. Коли я піддалася на умовляння Олександра та Ельвіри, погодилася допомогти їм знайти своє королівство, а в результаті в небезпеці опинилися життя Оберона й усіх його підданих. Тоді-то Лане і загинув — у бою, захищаючи своїх…

І що ж — тепер я попрошу в Ланса Зшивач?

Можна сказати, що я не хотіла нікого зраджувати, в усьому винні підступи Мрячної Бабери, Лане пробачив мені, як пробачив і Оберон… Будь-який негідник завжди придумає собі тисячу відмовок.

Річка тихо гойднула мене. Під ногами виявилося тверде піщане дно. Оступаючись, струшуючи воду із посоха, я вибралася на берег.

— Дякую, Лансе. Я обіцяю тобі…

Я хотіла сказати йому: «Шукатиму Оберона, поки не знайду», — але язик не повернувся. Цієї миті я зовсім не була впевнена, що знайду короля.

— Дякую, Лансе. Я хотіла сказати…

Звідкілясь долинув крик. Туман глушив його.

Бійка в порту? Уйма?!

— Лансе, — я стала навколішки перед річкою, доторкнулася долонею до води. — Про всяк випадок прощавай… Маги не всесильні… Але я дуже старатимусь.

Хлюпнула хвиля. Світла тінь майнула на дні, наче велика риба, й залишилася на місці. Я простягла руку — й намацала щось тверде під водою.

Хвиля відринула.

Переді мною на піску лежав меч, дуже довгий і вузький, з отвором, схожим на вушко голки, біля самого вістря.

* * *

Людожери зчинили бунт.

Намет, у якому вдень приймав мене Уйма, палав. Я вжахнулась — але відразу у світлі полум’я побачила мого друга, величезного, волохатого, озброєного кривим тесаком. Він тіснив аж трьох одноплемінників; напівголі, вони дико ревли. На моїх очах він перекинув одного й пожбурив від себе другого, але тут до нього підкралися ззаду та вперіщили ціпком по кошлатій голові. Уйма захитався, вороги кинулися на нього, мов шакали, я піднесла посох, рухаючись страшенно повільно. Я була неповоротка, ніби повітря навколо погустішало… Але раніше ніж я встигла пробитися до Уйми, звідкілясь згори стрибнула раптом тоненька постать у розмаяній накидці, заблискала, описуючи кола, сокира на довгому держаку.

Людожери позадкували, знову зімкнули коло. Уйма стояв на одному коліні, мотаючи головою, по обличчю в нього текла кров. Його захисник танцював, розпорюючи ніч обертовою сокирою, і в бойове ревіння людожерів раптом втрутився тонкий, розлючений вереск:

— Назад, гієни, ситі бебрики!

Мої очі відмовлялися вірити очевидному — це була Філумена, котра прийшла на допомогу. Ревів вогонь, і брязкала криця: кожен із вояків, котрі залишилися вірними Уймі, бився з двома-трьома супротивниками, й тільки принцеса, примхлива негідниця, стояла сама з сокирою проти десятка озвірілих дикунів.

— Жінка! — заволав проводир бунтівників. — М’ясо!

І додав щось нерозбірливе людожерською говіркою. Нападники піднесли клинки, дрюки, гаки, сокири й разом кинулися на Філумену; Уйма заревів, як ведмідь, став дибки й зустрів їхній напад своїм кривим тесаком. Сокира Філумени перерубала навпіл шпичакатий дрюк; усе це тривало секунд із десять, і я нарешті зуміла здолати ті п’ятдесят кроків, які нас розділяли.

— Уймо!

Мій посох виплюнув вогненну кулю. Затріщало, задиміло кучерявеньке волосся на голих людожерських спинах. Пробиваючи собі дорогу посохом, я дісталася до Уйми й Філумени — обоє люто скалилися, кошлаті, з налитими кров’ю очима, й здавалися братом і сестрою.

— Привіт, магу дороги! — прохрипів Уйма на вдиху, як звичайно. — Пробач, у нас неприбрано, навчаю короїдів, жритраву!

Голова в нього була розбита, кров текла скронею, заливаючи щоку, порослу щетиною. Він хилитався, але тримався впевнено.

Намет обвалився. У небо здійнялися прямовисні хмари іскор. Відразу потемнішало, і я змогла оглянути поле бою нічним зором. Людожери ще билися, і в цій мішанині неможливо було зрозуміти, хто з них вірний Уймі, а хто заколотник. Ті, що розбіглися від вигляду мого посоха, втекли недалеко й тепер знову збилися в щільну зграю, блискаючи очима, від них поштовхами відходила небезпека.

— Звідки ти, магу дороги? — запитав Уйма.

— Випадково тут проходила…

— Випадково, — Уйма кивнув. — Що це в тебе?

За пояс моїх штанів було заткнуто меча на ймення Зшивач. Без піхов, дуже незручно.

— Чарівний меч.

— Тоненький, — Уйма примружився. — Сокирою перерубати — раз хруснути.

— Він не для бою.

Філумена оглядалася, роздуваючи ніздрі. Вороги перешиковувалися, радились, і вочевидь ішлося не про мирні переговори.

— Іди, магу дороги, — розпорядився Уйма. — Тут справа племені, нема чого тобі…

Я не встигла навіть обуритися. Людожери знову пішли в наступ, і камінь, пущений із пращі, просвистів поруч із моєю головою.

— Мохощипи! — заверещала Філумена. — Листогризи!

Напевно, ці образи були зовсім уже непристойними з погляду остров’ян. Озвірілі, вони кинулися на нас, ніби кипляча смола з високої стіни. Уйма врубався в гущу, й відразу троє відсахнулися перед його тесаком; Філумена прикривала спину своєму королеві й чоловікові, її сокира розмазалася в повітрі, обертаючись, як скажена. Я раз за разом змушувала посох випльовувати блискавки, але сила в мені висихала, й кожна наступна блискавка виходила блідішою за попередню. По спині градом котився піт, здавалося, минуло півгодини, не менше — коли людожери раптом відступили, і Уйма, заюшений кров’ю, стояв уже, потрясаючи тесаком, посеред порожнього витоптаного майданчика.

Філумена важко дихала. Накидка злетіла з неї, вона стояла в шкіряних штанях і хутряній короткій маєчці, а м’язи випиналися на голих тонких руках.

— Здорово б’єтеся, принцесо, — насилу вимовила, бо язик занімів. Вона скосила на мене око — й царствено прихильно кивнула.

На пристані хрипко затрубили в ріг.

— Короїди, — просичав Уйма. — Вони вшиваються.

* * *

Цієї ночі кораблі остров’ян під чорними й червоними вітрилами, зі звіриними хвостами замість прапорів, полишили місто. Заборони на людожерство більше не було. Якби Уйма перший дозволив своїм воякам повернутися до традицій предків — зберіг би й примножив свою владу. Але Уйма, який не пам’ятав Оберона, все-таки наполягав, що їсти людей недобре. Це коштувало йому трону й мало не коштувало життя.

Його суперника звали Турма Двахребти. Ведучи флотилію разом із військом, він заприсягся з’їсти Уймину печінку на очах в одноплемінників, і, наскільки я встигла пізнати остров’ян, це не було пустим вихвалянням.

Як на зло, вірними Уймі залишилися старі, кволі, або покалічені в боях людожери. Ніч стояла тиха; вони обсіли багаття на спорожнілій площі та постогнували й тихо скаржилися один одному. Не раз і не два мій вигострений слух вловлював сумні зітхання: от скільки свіжини валяється… Хуга Проглот, списом убитий, не старий іще та вгодований… З’їсти б шматочок… Мене починало трусити від цих боязких жалібних скарг.

Уйма сів біля окремого багаття. Філумена взялася шукати дрова; витягла з сусіднього будинку оббите оксамитом крісло, спритно