Галина Василівна Москалець - Писар Східних Воріт Притулку

Тоді до вогню підійшла жінка, закутана в темну шаль:

― Ми тут не для того, щоб заново пережити пекло самотності. Правду каже Зульфія: не варто шукати віддзеркалення чи то в небі, чи на землі, бо ми належимо їм однаковою мірою. Важливо те, що в нас всередині: зима чи літо, весна чи осінь. Ми будемо переживати їх знову, доки не пробачимо світові, який загнав нас на окраїну страждань. Це ― коло, чуєш, Подорожній, коло, і, обернувшись вдруге, ти знову побачиш місто, у якому колись побував.

― Як же вийти з цього кола? ― спитав Писар Східних Воріт Притулку, хоч для інших він був лише мандрівником, але важливіше, ким ти є для себе. Він знав, що повернеться до своїх обов’язків, але невже йому знову доведеться когось шукати?

Жінка стріпнула волоссям і засміялася:

― Навпомацки, незнайомцю. Подекуди рачки, і з покорою в серці. Надія колись згубила мене і вона ж врятувала. Хочеш довідатися, як?

― Хочу, ― відповів Антон. ― Але найбільше я хочу покласти край своїм мандрам. Мені треба знайти одного чоловіка, який міг приховати чи забути власне ім’я.

― Про це поговоримо згодом. Моя історія не стала для мене чимось таким, що я вже осягнула, і добре було, якби ти допоміг мені в цьому.

― Добре.

Тепер залишилося тільки їх двоє, а між ними багаття. Жінка перевела подих і стала розповідати:

― Це ― історія з іншого світу, який ми всі покинули з однієї причини, сам знаєш, якої. Колись я взяла чужий злочин на себе, щоб врятувати чоловіка, якого любила, мене засудили. В’язниця містилася в якійсь ямі, а, може, й ні. Але небо було дуже високо, і я бачила лише його клаптик. То була в’язниця для жінок, деякі перебували тут роками. Усе виглядало сірим і брудним: жодного чистого кольору, а колись я малювала картини. Тепер мені доводилося шити грубу просту одежу для в’язнів, воїнів та двірників. Або працювати у пральні. Що ближче було до звільнення, то далі я віддалялася від товаришок по нещастю. Я із захватом уявляла собі, як виходжу через браму в’язниці на залиту сонцем вулицю і починаю нове життя. Уяви, як почуває себе той, хто понад усе життя цінував свободу! Нікому не вдавалося поневолити мій дух, тому перебування у в’язниці було лише жертвою мого тіла. Уроком, який доля послала мені, щоб я зрозуміла, наскільки байдуже ставилась я до того єдиного тіла, яке знищували час, хвороби, нужденне вбоге існування.

Одного разу до матерів прийшли їхні діти, що народились у в’язниці, щоб привітати їх з Днем матері. Ці діти не знали, що таке свобода і що таке її обмеження. Вони були невинні й радісні. Із матерями бачилися лише щонеділі. Троє дівчаток і хлопчик лепетали віршики, а ми сиділи й слухали. І тут наглядачка сказала хлопчику в запраній сорочечці, щоб підбадьорити його, коли той запнувся:

― Твій тато дивиться на тебе! ― і показала рукою на скляне вічко пристрою, що стежив за кожним нашим рухом.

І хлопчик щасливо посміхнувся, дочитавши віршик до кінця.

Це мене так вразило, що вночі я довго не могла заснути. Слова наглядачки набули для мене містичного змісту. Мій батько дивиться на мене. Мій Отець. Він бачить нас усіх у цій смердючій ямі, але більшість забула про нього і вважає себе найпокинутішими істотами в світі. Для хлопчика і його матері батько доповнює сім’ю. Навіть якщо він лише дотепна вигадка. Однак вона продовжує нам життя, захищає. Я взяла на себе чужий злочин і була, як ті діти, хоч серед нас траплялись і такі, які ніколи не похвалялися своєю невинністю. Невинність і докори сумління ми розділили між собою порівну, й наші душі вкрилися сіро-коричневим пилом.

Жінка присунулася ближче до вогню. Антон чекав, що вона зараз вийме руки з-під шалі й простягне їх над багаттям, щоб зігрітись.

― А тоді я ще подумала, чи повернуся на волю такою, якою прийшла сюди, чи не залишиться на мені пил спільної покути. Мені стало страшно за своє постаріле обличчя, посивіле волосся, які незабаром побачить той, хто прийняв мою жертву. Я більше його не любила. Я казала собі: ось вийду звідси теплого сонячного ранку і буду жити сама. Оселюся у лісі, збиратиму трави, лікуватиму людей, може, знову почну малювати. Я знала таку хатинку, мій спадок по бабусі. У тій хатинці не буде дзеркал і очей, які віддзеркалюватимуть мій гіркий минулий досвід. Ти думаєш, до чого я веду?

― Ти щось казала про надію…

― Так, надія буває горда, а буває покірна. Життя не дало мені покори. За тиждень перед звільненням мене скалічила прасувальна машина і я втратила обидві руки. Якби я мала руки, я б перевернула цілий світ. А без них опинилась у Притулку. Кожен із нас щось втратив у тому світі: хто ― розум, хто ― душу, хто ― руки, і прийшов сюди, аби їх віднайти.

― Ти віднайшла свої руки, правда? ― сказав Антон. ― Я бачив Семмі…

― Не знаю, ― відповіла жінка.

І на цьому вистава закінчилася.

КІНЕЦЬ

Антон опинився на темній, зовсім темній вулиці, де лише білів сніг під ногами. Він мав іти далі, не озираючись, шукати невловимого Генріха. Позад нього запалювалося світло в домівках, куди люди поверталися після вистави. Розгублений, самотній Писар Східних Воріт Притулку йшов прямою дорогою, що мала вивести його за місто. Ніхто не зупиняв його, та й чи можна зупинити людину, сховану в темряві?

Справжнє закінчення вистави було інше. Подорожній спинився погомоніти коло вогню і склав свої мандрівничі пожитки до ніг іншого, бо йому здалося, що подорож його скінчилася (насправді він втомився), і той інший мусив підвестися, покинути все й стати Подорожнім. Бо подорож повинна тривати.

Насправді Антон зупинився ще на одну ніч у готелі. Жінка без рук, наречена Семмі, забула про обіцянку, заради якої Антон став учасником дійства. Він не знав, що таке катарсис, та й вистава не зовсім вдалася. Вона збаламутила мешканців Містечка, наславши на них довгу безсонну ніч. Амброзіус не зумів оволодіти ситуацією, коли в неї втрутився Антон, поруйнувавши поетичну конструкцію, що мала привести до очищення, тобто катарсису. Режисер, вважав Амброзіус, мусить контролювати не тільки ситуацію, а й будь-які імпровізації. Що ж, він отримав урок, проте не