Максим Яковлев - Теорії змов. Як, Максим Яковлев

бути: загальна тривожність щодо майбутнього, масова істерія щодо невідомих аспектів нової технології, медійний образ сценаріїв «судного дня», в яких технології виходять з-під контролю та поневолюють людство 142. Симптомами технофобії, на думку клівлендських лікарів, можуть бути: уникання покупки нового комп’ютера чи телефона, критика нової технології або технологічної зміни, відмова від користування комп’ютерами, банкоматами чи картридерами та від оновлення програмного забезпечення на своїх пристроях, а також від процесів автоматизації, приміром, від регулярного автоматичного списання коштів для оплати рахунків. Погодьтеся, що це далекувато до цікавої нам конспірологічної поведінки. Розглянувши причини технофобії звичайної, обговорімо ще й причини технофобії конспірацистської. По-перше, це не просто тривожність щодо майбутнього, а переконання в тому, що в минулому чи навіть у теперішньому, просто зараз якась зловісна сила вже захопила владу, тож у майбутньому буде лише гірше, бо, умовно, прості люди програють боротьбу за важливий ресурс — час, бо змовники використовують його для того, щоб вигадувати нові та більш ефективні способи контролю над людьми. По-друге, «масова істерія» конспірологів може переростати в прямі заклики до дій — від шапочки з фольги для захисту від «опромінювання», до спроб знищити 5G-вежу. По-третє, конспірологи активно споживають медійні образи технологічного апокаліпсиса: у кінематографі на цю, як і на будь-яку іншу тему, вони намагаються прочитати потаємні послання, а ще самі щедро й у великих кількостях продукують відеоматеріали, у тому числі про техноапокаліпсис. Уявіть собі лише таку «терапію», за якої страх роздмухується до параноїдальних масштабів.

Технічний прогрес стосується не лише гаджетів, якими ми користуємося. Не слід забувати і про прогрес хімії. Не лише серед конспірологів популярне уявлення про те, що сьогодні те, чим ми харчуємося, отруєно всілякими хімікатами, поганою екологією, генними модифікаціями та іншими наслідками технологічного прогресу. Використання хімікатів у сільському господарстві справді містить певні ризики. У 1874 р. австрійський хімік Отмар Цайдлер уперше синтезував дихлордифенілтрихлорметилметан, більш відомий широкому загалу за абревіатурою ДДТ [дата звернення: 05.10.2022], або дуст. У наступні 66 років він не знаходив особливого застосування, аж поки швейцарський хімік Пауль Мюллер відкрив його інсектицидні, тобто комаховбивчі, властивості — ця сполука вражає нервову систему комах. За високу ефективність ДДТ як контактної отрути Пауль Мюллер отримав 1948 р. Нобелівську премію з фізіології та медицини 143. Дуст був суттєво дешевшим за інші інсектициди, легким у застосуванні, а крім того, після Другої світової війни відчувалася гостра нестача хімікатів проти комах, бо ті не лише нищили посів, а й розносили тиф і малярію, тож разом з аграріями новому засобові раділи і медики також 144. ДДТ — сполука вперта і стійка до розкладання, тож у природі вона неминуче потрапляє в харчовий ланцюг. Якщо ви поцікавитеся дискусією щодо плюсів і мінусів застосування ДДТ, забороненого у більшості країн з 1970-х рр., то знайдете аргументи як щодо слушності його заборони, так і позиції тих, хто вважає, що така заборона спричинила мільйони смертей, особливо в бідних країнах. На відміну від багатьох конспірацистських дискусій (хоча щодо ДДТ їх теж можна накопати), протистояння між прибічниками та противниками ДДТ справляє враження цілком резонної, хоча й подекуди не позбавленої емоцій, спроби з’ясувати, що ж для людей краще. Хотілося б бачити саме зважену дискусію щодо корисності та можливих ризиків застосування будь-якої нової речовини чи технології. Для реалізації цього бажання треба спершу щось винайти та дослідити або вирішити одразу на березі, що заплив до винаходу не вартий зусиль. Ситуація ускладнюється, якщо питання щодо доцільності тих чи інших наукових пошуків визначається не холодним розрахунком і навіть не морально-етичними дилемами, а забобонами, страхами перед таємною змовою, будь-якими абсолютно ірраціональними мотивами.

Якщо дискусії щодо ДДТ часто починаються з того, що це черговий приклад бездумного застосування недослідженої технології, яка спочатку всіх захопила та зачарувала, аж потім з’ясувалося, що вона спроможна завдати великої шкоди, то з ГМО гострота дискусій та масштаб страхів не порівняно більші, і часто мають політичний підтекст. «Набагато небезпечніші за отруйний смог імпортні продукти з США та Євросоюзу. Вам, напевно, знайомий значок ГМО, який означає, що товар був вироблений за допомогою генної інженерії», — розповідає нам сюжет на російському каналі «Звєзда», а це взагалі бездонне джерело конспірології в найрізноманітніших формах. Далі в сюжеті глядачам показують жінку на лавці в парку, титровану як «Ірина Єрмакова, доктор біологічних наук», яка каже: «ГМО страшніше, ніж атомна бомба. Чому? Бо діє непомітно, не одразу, і людина не встигає, так би мовити, підготуватися до цього удару, не встигає вжити заходів» 145. Не лише в Росії, але й на пострадянському просторі, особливо серед представників старшого покоління, які жили за часів СРСР і які схильні поділяти ностальгію за ідеалізованим радянським минулим, міфи про ГМО посилюються майже релігійною вірою в буцімто високу якість і неймовірну корисність радянських продуктів. Слово «ГОСТ» (з рос. «державний стандарт») вживається майже як священний термін на позначення найкращого, найсмачнішого, найкориснішого. В інтернеті доступно багато матеріалів, присвячених розвінчанню міфів про «на 95 % м’ясну» радянську ковбасу чи про найсмачніший пломбір виключно з вершків і молока, втім, така просвітницька робота часто не просто проходить повз вуха адептів совєтщини, але й підкріплює їхню віру в те, що проти «великої, могутньої, ніким не переможної» (рос. «великой, могучей, никем не победимой») країни СРСР досі триває цілеспрямована боротьба. У країні, де ціла наука генетика стала жертвою політичних репресій, не випадало говорити про серйозні оцінки реальних мінусів чи плюсів генної модифікації продуктів. Утім саме у сільському господарстві генетика дозволяє створювати рослини, стійкі до несприятливих впливів довкілля, які «не даються» на поталу шкідникам і хворобам тощо. «Генетична модифікація рослин почалася 10 тисяч років тому в Південно-Західній Азії, де люди вперше вивели рослини шляхом штучного добору та селекційного розведення. Відтоді прогрес у сільськогосподарській науці та техніці триває і він спричинив нинішню революцію ГМ-культур», — пише у статті 2017 р., присвяченій огляду досліджень про вплив генномодифікованих зернових на сільське господарство, науковець з Університету Мельбурна (Австралія) Ручір Раман 146. На початку статті автор для переконливого прикладу бере кукурудзу. Якщо поґуґлите, яка на вигляд дика кукурудза, ви побачите з десяток зерняток на одній стеблині, якій дуже далеко до сучасного качана, і переконаєтеся, що людина методом селекції модифікувала цю рослину майже до невпізнанності.