Lexa T Kuro - Колонія. Історія Ріки, Lexa T Kuro

— А як я ще могла потрапити сюди? І відкараскатися від твоєї колишньої? — посміхнулася криво.

Ред раптом насупився.

—Пробач, я не хотіла... Я...

— Неважливо! — Він підняв очі на стелажі. — Не проти, якщо я також тут… почитаю?

— Та будь ласка! Бібліотека загальна. Якщо тебе не бентежить, що вже майже Відбій, — виразила я.

Хлопець знизав плечима. Я криво посміхнулась і знову сіла. Втупившись у свою книгу, бічним зором стежила за ним. Ред підійшов до перших стелажів, що трапилися на його шляху, та почав вивчати назви книг на полицях. Я спробувала зосередитись на книзі, але у мене не дуже виходило, бо постійно відволікалася на хлопця.

— Що ти шукаєш? — не витримала я.

Не обертаючись, він відповів:

— Шекспіра!

— Другий ряд, третій стелаж праворуч, четверта полиця згори, шоста книга зліва! — машинально відповіла я.

Ред обернувся та недовірливо глянув на мене.

— Давай, перевір! — посміхнулася я.

Він підійшов до вказаного мною стелажу й відрахував четверту полицю зверху, а потім шосту книгу справа... Це була велика книга, в товстій палітурці, в якій були зібрані всі найвідоміші твори Вільяма Шекспіра. Ред узяв книгу з полиці та здивовано глянув на мене.

— Ти усі книжки тут знаєш?

— Майже! — посміхнулася. — Але якщо чесно, я просто її нещодавно читала та сама поставила на цю полицю, щоб не загубити.

Усмішка ледве ковзнула на обличчі Реда. Він поклав книгу на сусідній стіл. Я перевела погляд на свою книгу, але зосередитися на читанні не змогла... Боковим зором знову продовжила стежити за хлопцем... Він сів за сусідній стіл, відкрив зміст і почав водити пальцем.

— Що тобі найбільше сподобалося? — раптом запитав він.

Незрозуміло подивилася на хлопця.

— Агов, я про книгу! Шекспір! — він показав на книгу перед ним. Я гмикнула. — Який твір тобі сподобався найбільше?

— А тобі? — косо подивилася на нього.

Хлопець на секунду задумався, але потім промовив:

— З чого ти вирішила...

— Ти вже читав Шекспіра! Інакше ти б нізащо на світі не вибрав його просто так, випадково.

Ред криво посміхнувся.

— Ти розумна! Але знаєш, сьогодні ми читали один твір на заняттях з літератури... Дуже старовинного автора... «Біди жінок від розуму» називається, — він вичікувально глянув на мене. — Читала таке?

Я замотала головою, буцімто не зрозуміла натяку.

— І що цікаво? Перейнявся?

— Не впевнений. Той світ, який там описаний трохи дивний для нас. Але там підіймаються відвічні теми... Дурість, зрада, кохання... А ти не відповіла на моє попереднє запитання, — нагадав він.

Я напружено дивилася в свою книгу, але все-таки сказала:

— «Дванадцята ніч»! А тобі? — мигцем глянула на хлопця.

— «Ромео та Джульєтта», — відповів тихо.

    Я гмикнула.

— Банально? —жваво спитав він.

— Ні, чому це? Просто не чекала від тебе такого... Це ж більше для дівчат... Сльози, соплі... Трагічна доля... — знизала плечима.

— А ти б хотіла, щоб мені подобався «Гамлет», який шукає сенс буття? «Бути чи не бути — ось у чому питання!» Чи «Король Лір»? «Отелло»? — усміхнувся хлопець. Його усмішка трохи збентежила мене, але я постаралася не подати виду.

— Думаю, що більшість хлопців твого віку навіть не чули про Шекспіра! А ти... дивний, — я знову перевела погляд на свою книгу.

— А ти що читаєш? — запитав зацікавлено Ред.

— Тобі навряд це буде цікаво!

— А раптом!

— Лопе де Вега «Собака на сіні»! — здалася я.

— Дуже вчасно! — посміхнувся хлопець.

Зізнаюся, мене зачепила ця його фраза. Я різко розвернулася до нього та роздратовано запитала:

— Що «вчасно»?

Ред зміряв мене лукавим поглядом. Його зелені очі явно сміялися з мене.

— Просто ти та... Тіс... — обережно почав він. Я насупилась. Але наступна його фраза вибила землю в мене з-під ніг: — Ти даремно обманюєш хлопця.

— Що?!! — шоковано подивилася я на нього.

— Нічого хорошого у вас не вийде.

— Це ще чому? — здивувалася я його нахабству судити мої, ще для мене самої незрозумілі, стосунки з іншим хлопцем.

— Ти нічого до нього не відчуваєш, — просто мені у вічі висловив Ред.

— Я не відчуваю? Та як ти можеш таке казати? Мені з ним весело, — почала загинати пальці, — комфортно, не страшно, добре, затишно, весело… Це я вже, здається, говорила! Неважливо! Мені подобається, коли він поруч, коли ми разом, коли... — задихаючись від обурення, проговорила я.

— Це все чудово, — посміхнувся Ред. — Але щоб зустрічатися, потрібні зовсім інші почуття, повір мені. А їх у тебе до нього немає... У нього до тебе так! Але ти... Тобі просто зручно з ним. Ти звикла до нього, але цього мало. Я знаю, що говорю, бо сам на цьому обпікся.

Я гмикнула:

— Ти про своє весілля, що не відбулося?

— Весілля? — насупився хлопець. — А ти про Бетті, — він раптом повеселішав. — Та не збирався я з нею одружуватися. Це вона все придумала... Їй це лестить, а я не заперечую. Нехай вигадує, що хоче! — Він на секунду задумався, потім сказав: — Не зволікай, скажи хлопцю правду!

— Яку ще правду?!! — відвернулася від нього.

— Істинну! Ну, потягнеш ти час, але, врешті решт, зробиш все одно йому боляче. Ти не зможеш бути з ним… навіть потім.

Мені б тоді треба було бути уважною, і запитати Реда, звідки він знає подробиці моєї розмови з Тісом, але...

Я роздратовано запитала:

— Та чому ти в цьому такий впевнений! Чому ти вважаєш, що я тягну час?

— Тому що, якби в тебе були почуття до нього, ти б не чекала!

— Чекала чого? — я знову повернулася до Реда.

— Підростеш — дізнаєшся, — криво посміхнувся хлопець.

«Він з мене знущається!»

— Слухай! — гнівно промовила я. — Я прийшла сюди, думаючи, що втечу від усіх, розслаблюся! А тут прийшов ти та читаєш мені нотації! — схопилася й стала ходити туди-сюди.

Хлопець уважно спостерігав за мною.

— Я сита всіма вами по горло! Моє життя було прекрасним, просто ідеальним... Я щотижня вигадувала все нові й нові способи, щоб дошкулити «міс Піґґі»... Так, іноді мене ловили, але це неважливо... — я зупинилася. — У мене були чудові друзі! Нам завжди було весело та цікаво разом... У нас не було проблем між собою! — повернулася до Реда. — Але тут з'явилися ви — і все пішло шкереберть! Тіс раптом вбив собі в голову, що закоханий у мене... Я чомусь вирішила, що в майбутньому з усім цим розберуся... А Ебба... — я затнулась, бо хлопець посміхався. — Що? Чому ти смієшся?