Lexa T Kuro - Колонія. Історія Ріки, Lexa T Kuro

Вже на вулиці, коли ковтнула холодного свіжого повітря, я трохи заспокоїлася. Зараз мені точно не хотілося нікого зустріти, тому я пішла у бік Навчальних будівель, бо точно знала, що в цей час там нікого немає... Всі Учні, які не мають ще статусу Майже Дорослі, на вечері, а потім підуть у Житлові приміщення займатися своїм дозвіллям до Відбою, а Учні зі статусом Майже Дорослі ще на додаткових заняттях. Дорослі в цей час у неділю теж зайняті, якимось справами, і не відвідують цю частину Колонії.

Надворі було прохолодно, але я не відчувала холоду. Зараз за календарем — пізня осінь, а незабаром прийде зима. Дивна зима без снігу. Я бачила сніг тільки на картинках у книгах. Не знаю, який він навпомацки, на запах, на смак... Багато років тому клімат змінився — снігу не стало. У наш час є морозильні камери, але тільки із сухим заморожуванням. Навіть штучного снігу більше немає. Взагалі, у нас дивні опади... Іноді буває дощ, дуже дрібний... Але я ніколи не бачила зливи. А так хотілося б уявити, як з неба, наче з душу, ллються люті потоки води... А сніжинки? Як же це чудово... Мабуть.

Дерева теж більше не ростуть просто так на вулиці, тільки в Оранжереях чи Теплицях... Їх весь час чимось «підгодовують», тому вони майже завжди цвітуть! Я ніколи не бачила в реальному житті, як листя жовтіє. А потім падає...

Дивно, мабуть, зараз думати про таке, але мені було це приємно. Дуже хотілося б залізти в цей момент кудись, якнайвище, і звідти стежити за Учнями, що йдуть унизу. Хотілося б бачити обрій, не на картинках, а реальним... І світанок! І море... І ще багато чого! Але довкола, по периметру, тільки висока бетонна стіна, що приховує і світанок, і обрій, і море, і... весь світ!

Я підняла голову вгору та побачила чудове зоряне небо.

«Хоч воно не змінюється та ще доступне…»

На мене дивилися тисячі зірок. Я примружилася та покрутила головою — зірки танцювали! Я так робила у дитинстві, коли хотіла відчути, що не одна. Вони немов усміхалися мені, одразу всі разом. Я чомусь помахала їм рукою.

— Що ти робиш? — пролунало біля мене. 

Я повернула голову. То була Бетті.

— Нічого! Тобі не зрозуміти, — сухо відповіла їй.

— Я шукала тебе, — зніяковіло видихнула білявка.

— Ось знайшла... і що? — не змогла приховати свого роздратування.

— Хотіла вибачитись.

— Пусте!

—Ні, не пусте! Я не мала права. Я хотіла...

— Бетті, вибач, але я втомилася! Сьогодні був дуже насичений день. До того ж я збираюся позайматися. Потрібно наздогнати те, що пропустила.

— Тобі потрібна допомога? — обережно спитала вона.

— Ні! Сама впораюсь! Але дякую, що запропонувала.

— Ти сердиш на мене? — обережність у тоні її голосу вже набридала.

— Якщо чесно — ні, — відповіла якомога спокійніше. — Думаю, твій брат та інші не стануть про це базікати... Тим більше, що нічого ж не було, — посміхнулася я криво. — І ти це знаєш.

Бетті кивнула та якось невпевнено усміхнулася у відповідь.

— Іди відпочивати, Бетті. Завтра — новий робочий тиждень.

 

***
 

Було вже майже дев'ята. Я підійшла до Бібліотеки. Це була дуже стара, двоповерхова, дивна споруда з трикутним дахом та вузькими прямокутними вікнами. Усередині практично вся вона була дерев'яна, але обладнала ліхтариками з блакитним світлом. І як мені відомо, світло тут горіло всю ніч.

Я обережно відчинила вхідні двері. Підлога була дуже стара, дерев'яна, та дуже рипіла. Я прослизнула всередину та швидко піднялася нагору дерев'яними сходами. Жодна сходинка не рипнула, бо, звісно, я знала, куди ставити ноги.

На другому поверсі цієї будівлі розташована Бібліотека — дивовижний світ, який зачаровував і манив до себе... Книги! Нескінченні стелажі книг оточували мене, зачаровували… Я підійшла до однієї з полиць і взяла книгу в товстій зеленій палітурці з дивовижним золотим візерунком.

Здалося, що десь рипнула підлога... Я подивилася на відчинені двері. Акуратно поклавши книгу на стіл, що знаходився біля мене, повільними кроками пішла до виходу. Виглянула до коридору та зрозуміла, що там нікого немає. Тяжко зітхнувши, повернулася назад до столу та взяла книгу. Відкривши її на першій сторінці, сіла та почала читати.

Раптом у коридорі знову щось рипнуло.

«Охоронці? Учні? Начебто тут не повинно нікого бути...»

Я відірвала очі від книги й знову глянула на двері. Нікого!

«Та ні… У будівлі нікого нема! Старші Учні на Тренуванні, а молодші…»

І знову почала читати.

Раптом бічним зором побачила, що у дверях хтось стоїть. Злякано підвела очі. Там був Ред!

— Що ти тут робиш? — мій голос здригнувся. Я різко схопилася.

— Можу спитати тебе про те саме, — посміхнувся він. Його погляд пробігся по мені зверху вниз.

— Не бачиш, я тут читаю! — показала на книгу.

— Я теж хотів… почитати, — усміхнувся хлопець, обвів приміщення поглядом та увійшов усередину.  — А що ще роблять у Бібліотеці?

— Це тобі Бетті сказала, де я? — насупилася сердито.

— Ні, — безтурботно знизав він плечима та зробив пару кроків у моєму напрямку. — Я стежив за нею. І вона досить швидко знайшла тебе. А ще ви голосно розмовляли.

— Навіщо ти стежив за... нею... нами? — я була трохи шокована.

— Хвилювався, — спокійним тоном відповів Ред і присунувся ще на кілька кроків ближче.

— Хвилювався? — не зрозуміла я. — Тобто?

— Ти була засмучена, Бетті теж... — хлопець глянув у підлогу.

— Ти думав, я її... поб'ю? — уїдливо запитала я.

— Що? Ні, звичайно. Я хвилювався не за неї... За тебе.

Я знову здивувалася. Ред, миттю глянув на мене, а потім подивився на мою книгу.

— Здається, це не з учбової програми, — спокійно сказав веселим тоном.

— Я знаю, розумнику! — знизала плечима. — Це я читаю, бо мені подобається читати!

— То ти й не збиралася займатися? — хитро глянув на мене. — Маленька брехуха!