Lexa T Kuro - Колонія. Історія Ріки, Lexa T Kuro

— Що ти хотіла мені сказати, Ріко? — спитав тихо.

Підняла на нього очі. Погляд Тіса був вичікувальним, і я не могла зрозуміти настрій хлопця.

— Знаєш, я довго думала... про те, що ти сказав...

—  І? — він не зводив з мене очей.

— І я зрозуміла, що ти маєш рацію!

Тіс насторожився:

— Маю рацію в чому?

— У тому, що я боюсь... — затнулася. Але, зібравшись з думками, тихо сказала: — Боюся того болю, що буде потім... Я бачила сотню разів, як це буває! Я злякалася... І тому вирішила... що мені це не потрібно! Але... так не можна... так неправильно... Я не зможу вічно уникати цього. А ти... ти найкращий! Найрідніший та... — я замовкла.

Він, мабуть, хотів би, щоб я назвала його «коханим», а не «другом», але я не змогла би вимовити це слово... Не змогла, бо це не було б правдою.

Тіс продовжував дивитись на мене мовчки, але його погляд потеплішав. Я вирішила, що це добрий знак і продовжила:

— Розумію твої почуття, але й ти... зрозумій мої... — затнулася.

— Для тебе — все, що завгодно! —  тихо видихнув хлопець.

— Тобі за три дні 18! Ти отримаєш статус Майже Дорослий! Але я... я ще не готова! І якщо ти... Якби ти зміг... зачекати на мене... — я дивилася в свою кашу.

Тіс нахилився ближче до столу та простяг руку, але так і не торкнувся моєї руки. Я мовчки дивилася на його пальці.

— Тобі вже 17 та один місяць... залишилося чекати лише одинадцять місяців, — усміхнувся хлопець. — Я чекав весь цей час... Усі ці роки... Що мені почекати ще трохи?

Все ще дивлячись на його руку, тихо сказала:

— У нас буде дуже мало часу...

— Неважливо! З тобою мить — це ціла вічність!

Я підняла на нього очі та трохи розгублено усміхнулася:

— Дякую.

Тіс повеселішав. Його погляд знову став добрим і лагідним.

— Боюся, що «міс Піґґі» знову знизить твій рівень, — прошепотіла я, вирішивши трохи змінити тему, — побачивши тебе зі мною.

— Начхати! — посміхнувся він.

— Ти більше не будеш похмурим?

— Ні.

— Хаміти не станеш?

— Ні.

— І не будеш мене ревнувати? — підняла брову.

Тіс замислився на кілька секунд, потім, глянувши на веселих Реда та інших, відповів твердо:

— Ні.

— Ось і добре! Тоді ти не будеш проти... якщо я порозмовляю з друзями?

— Вони вже стали тобі друзями? — одразу насупився Тіс.

— Ти обіцяв не ревнувати та не хмуритись. А ще бути милим! — я спробувала зробити найневиніший вираз обличчя.

— Та йди вже геть! — широко посміхаючись, сказав він.

— Ти кращий! — радісно промовила я та встала.

 

***
 

Ебба та мої нові друзі, поглядаючи на мене, про щось перешіптувалися. Коли я підійшла, вони різко замовкли.

— Можна до вас? — запитала я обережно.

— Сідай, якщо не боїшся! — криво посміхнувся Кейл.

Місце було вільно біля Бетті навпроти Реда. Я швидко поглянула на Реда та нарешті сіла. Запанувала гробова тиша. Мені було ніяково.

— Я вам завадила? — запитала здивовано. — Ви про щось так бурхливо розмовляли до моєї появи, а тут замовкли... — обвела їх усіх поглядом. Стояла тиша. — Бетті? — я обернулася до своєї сусідки.

Білявка заплющила очі, потім розплющила, та повернулася до мене:

— Ми говорили про тебе та цього дивного хлопця, з яким ти... сиділа...

— І?!— не зрозуміла я. — В чому проблема?

Бетті мовчала. Інші теж.

— Якщо ви не знали, Тіс — мій друг. І я можу знаходитися там, де хочу та з ким хочу у вільний від навчання та роботи час.

— А ось це помітно! — пирснув Кейл.

— В сенсі? —подивилася я на блондина.

Посмішка відразу зникла з обличчя хлопця, він замовк.

— Ви поясните мені, в чому річ? — нічого не розуміла я.

— Бетті нам все розповіла! — не витримала Ебба. Я трохи нахилилася до столу та дивилася на неї.

— Вибач! Знаю, це погано, але... — пропищала Бетті.

Я перевела погляд на білявку.

— Ти про що? — насторожилася я.

— Вона сказала, що ти та... Тіс... правильно?  — промовив Патрік. — Були разом... в... е-е-е...

— Душовій! — закінчив за нього Ред і пильно подивився на мене. 

Я оніміла. Повільно переводила погляд із однієї особи на іншу. Ред був, на диво, спокійний, Кейл криво посміхався, Пат трохи зніяковіло поглядав на мене, Ебба була ніби шокована, а Бетті винувато опустила голову.

— Навіть якби там щось і було — це вас не стосується! Але я не збираюся виправдовуватись, чи доводити щось! Та хто ви взагалі такі? — промовила я трохи голосніше, ніж хотіла.

Декілька Учнів за сусідніми столиками повернули голови. Але мені вже було все одно... Я різко встала.

— Ви не маєте права ні засуджувати, ні обговорювати мене! Це моє життя, і я житиму так, як цього хочу! І робити те, що хочу! — швидким кроком я пішла до виходу. Бо мені не були потрібні проблеми, а я вже привернула дуже багато уваги.