Lexa T Kuro - Колонія. Історія Ріки, Lexa T Kuro

Весь час до вечері я думала про слова Тіса та Бетті. Мені було дивно все це. Я ніколи навіть не уявляла, що зіштовхнуся з чимось подібним... Мене дуже хвилювало те, що Бетті назвала моїм «дорослішанням»...

«Чи у всіх так? Чи тільки в мене?»

Мені треба було з кимось про це поговорити, але я не знала з ким. Мабуть, я просто не наважилась, бо соромилась чи боялась дізнатися правду. А можливо просто ще не була до того готова.

Бетті була розумницею, і жодного разу більше не заговорила про те, що сталося у душовій. Але я... Думки просто зводили мене з розуму!

Переодягнувшись, ми зібралися на вечерю. Майже перед нашим виходом у кімнату залетіла Ебба. Вона була вся мокра та брудна.

Я відкрила було рота, але вона зупинила мене:

— Ріко, я така рада, що ти повернулася. Але зараз я дуже запізнююся. Поговоримо пізніше! — вона схопила рушник та повсякденний одяг, і вилетіла в коридор. Ми з Бетті переглянулись, я знизала плечима.

— Де вона сьогодні працювала? — запитала білявку.

— Здається, в Пральні, — відповіла та.

— Тоді все зрозуміло!

Більше не промовивши жодного слова, ми вийшли з кімнати. 

На верхньому поверсі я згадала:

— Бетті, ти йди! Я прийду трохи пізніше, бо мені треба зайти до Головної по поверхах Стілл. Зустрінемось у Їдальні.

Бетті кивнула та пішла. А я постукала до кімнати Головної по поверхах Стілл. З-за дверей пролунало тихе «увійдіть». Я штовхнула двері, входячи усередину.

— 30-15, ти не дуже вчасно! З черговою шаленою ідеєю? — промовила одноока руда жінка. Вона стояла біля шафи, а у її руках були якісь папери. — Що в тебе? Говори швидко та по суті. Я запізнююсь!

— Мене виписали... Я хотіла б змінити весь свій одяг... про всяк випадок, — дивлячись їй в єдине око, сказала я.

Жінка завмерла.

— Його вже замінили, — промовила сухо.

— Замінили? — я була дуже здивована.

«Хтось корпався в моїх речах?»

— Так, в цілях безпеки. Ти ж була у Карантині.

— Та я наче здорова! Це довели всі ті медики зі своїми аналізами. Але...

— Ніяких «але»! Ти цілком здорова й — крапка. Ми перестрахувалися, і це був крайній випадок! Надалі, нагадую про всяк випадок, якщо ти забула — одяг змінюють наприкінці місяця. Білизна — раз на тиждень. У тебе все? — її єдине око наче пропалювало мене.

— Ні! — вигукнула я.

Вона тяжко зітхнула.

— Що ще?

— Я пропустила два дні навчання.... Дозвольте мені позайматися після Відбою пару днів!

Головна по поверхах Стілл зміряла мене поглядом:

— Це найдивніше прохання, яке я коли-небудь чула!

— Для мене це дуже важливо… — простогнала я. — Бо я не зможу наздогнати клас вдень... працюючи та тренуючись.

— 30-15, мені здається...

— Будь ласка, я хочу просто позайматися, що у цьому поганого?

— Чому ти не попросиш Начальника Колонії Оверсі?

— Вона не зрозуміє!

— Ти так думаєш?

— Я знаю. Та й Ви теж.

Жінка промовчала, але раптом, подивившись на мене уважно своїм єдиним оком, запитала:

— А чому ти вирішила, що я допоможу?

— Бо я знаю Вас, Головна по поверхах Стілл. І знаю, що я Вам не байдужа. Ви любите дітей! Різних... Якби не любили, не працювали б тут... Я прошу Вас про маленьку послугу — допомогти мені й не розповідати про це Начальнику Колонії Оверсі. А якщо якось Вам знадобиться моя допомога, то я буду перед Вами в боргу.

Вона нічого не відповіла, тільки кивнула. Потім  сказала:

— Добре, можеш позайматися до одинадцятої. Поки Учні зі статусом Майже Дорослі не повернутись із занять. Я попереджу, щоб тебе впустили разом з ними.

— Дякую, — усміхнулася я та радісна побігла до виходу.

— Ріко! — гукнула мене Головна по поверхах Стілл. Я обернулася. — Де ти займатимешся?

— Я хотіла б у Бібліотеці, — обережно відповіла я.

Вона кивнула головою.

— Але якщо потрапиш там комусь на очі...

— Ви нічого не знали! — посміхнулася я криво.

Вона знову кивнула головою. І я вийшла.

 

***
 

Я увійшла до Їдальні, взяла тацю та пішла до Роздавальної. Сьогодні на вечерю: дивна каша злегка сірого відтінку, омлет та шматок хліба. Від чаю я відмовилася — мені не подобався його смак. Якщо чесно, їжа у нас завжди не дуже, але була постійно, і я не пам'ятаю, щоб ми коли-небудь голодували... Іноді нам навіть давали щось незвичайне, на кшталт фруктів чи солодощів. Але це було досить рідко.

Поставивши належну мені їжу на тацю, я обернулася та обвела приміщення поглядом, шукаючи друзів.

Мене не здивувало, що мої нові знайомі сиділи всі разом, майже в самому центрі Їдальні. Але те, що Ебба була з ними та щиро усміхалася — це було в новинку. Раніше ми втрьох — я, Тіс та Ебба — сиділи за окремим столиком, бо інші нас, як завжди, уникали… Але зараз…

Побачивши мене, Ебба помахала рукою. Я посміхнулась. Це привернуло увагу інших — вони дружно глянули на мене. Я зустрілася з зеленими очима Реда, синіми — Патріка та двома парами блакитних очей — Кейла й Бетті. Ебба махнула мені, щоб я йшла до них – за столиком було ще одне місце… Але я не зрушила з місця, бо шукала очима іншу людину...

Тіс сидів у найдальшому кутку, на самоті. Я сміливо рушила до нього.

— Чи не зайнято? — спитала його та усміхнулася.

Хлопець трохи зніяковіло усміхнувся у відповідь. Поставила тацю на стіл і сіла навпроти нього.

— А чому не з ними? — кивнув він у бік Ебби та інших.

— Не знаю? — знизала плечима. — А повинна?

Тіс мило усміхнувся.

— Звісно, що ні. — Подивився на мене дуже серйозним поглядом та запитав: — Хочеш продовжити нашу розмову?

— Розмову? — я підняла ліву брову. — А, ти про те «божевілля», що було в душовій?

Тіс підносив ложку до рота, але так і завмер з нею.

— Пробач, невдалий жарт! — посміхнулася криво, намагаючись розрядити напружену обстановку.

Він похмуро глянув на мене й мовчки продовжив їсти. Я теж обережно опустила ложку в кашу.