Lexa T Kuro - Колонія. Історія Ріки, Lexa T Kuro

— Ти кумедна!

Я здивовано подивилася на нього.

— Я злюся, а ти кажеш, що я кумедна? — розвела руками.

Очі Реда були дивні зараз, при цьому блакитному освітленні. Він підвівся з-за столу, глянув у підлогу, потім раптом сказав:

— Ти подобаєшся Кейлу!

«До чого це зараз?»

— Так, він згадував про це в Лазареті, — чомусь криво посміхнулася я. — І не раз!

— Ні, по-справжньому подобаєшся, — серйозно сказав Ред і замовк.

— І що тепер мені треба зволікати ще й з ним? — виразила я.

— Не треба ні з ким зволікати... або нікого обманювати, просто будь собою!

Я хотіла йому щось відповісти, але чомусь просто кивнула.

— Ти ще читатимеш? — махнула рукою на книгу Реда, що лежала на столі.

— Мабуть, уже ні! А ти?

— Я теж… — і закрила свою книгу.

Ред усміхнувся та закрив свою.

— Цікаво: ми з тобою затяті читачі, але не прочитали сьогодні жодного рядка. Виходить, ти погано на мене впливаєш!

— Або ти на мене! — усміхнулася у відповідь.

— Ти завтра теж збираєшся сюди прийти?

—А що — хочеш зі мною? — підняла ліву брову.

— Начебто... Хотів би прочитати ще одну книгу!

— Так само як сьогодні? — виразила я.

Він криво посміхнувся, але промовчав.

– І яку?

— Завтра скажу, якщо дозволиш мені піти з тобою, — щиро усміхнувся Ред. У його огах затанцювали вогняні бісики.

— То не чесно!

— Не чесно буде, якщо ти не допоможеш дістатися мені до Житлових помешкань сьогодні.

— Чого ти вирішив, що я можу туди дістатись? — хитро подивилась на хлопця.

— Інакше б ти не прийшла сюди в цей час! До того ж я впевнений, ти це робиш не вперше.

Я склала руки на грудях:

— А коли ти вирішив сьогодні стежити за мною та прийшов сюди... як збирався повернутись?

— Знав, що ти допоможеш.

— А якщо — ні? — насупилась я.

— Тоді я потраплю до Карцеру! — він спокійно знизав плечима.

Я тяжко зітхнула.

— Ти мною маніпулюєш!

— Тобою? Та ні за що на світі!

Я примружилася та спробувала уявити, про що Ред думає. Його очі не переставали дивувати мене: зараз вони були як свіжа смарагдово-зелена трава в Оранжереї! Ми дивилися один на одного та мовчали. Можливо, Ред також вивчав мене. Здалося трохи дивним, перебувати в одному помешканні так довго з малознайомим хлопцем, наодинці, та ще й уночі. Від цієї думки я раптом зніяковіла.

— Що? — несподівано запитав Ред. Я незрозуміло подивилася на нього. — Твоє обличчя! Коли ти про щось думаєш, воно постійно змінюється. Коли думаєш про щось серйозне, у тебе з'являється маленька складка між бровами, — він раптом простяг руку та провів пальцем по моєму переніссі. — Ось тут!

Мов розряд струму пробіг у мене по спині. Я відчула ніжність його пальців... Хлопець не поспішав прибирати руку, а я й не чинила опір... Він провів ніжно кінчиками пальців по моїй брові, торкнувся щоки... Я порівнювала ці відчуття з тими, коли Тіс торкався до мене. Зараз було все по-іншому... Наче маленькі теплі хвилі йшли по всьому тілу від того місця, де щойно були пальці Реда... У животі знову запурхали «метелики», і я боялася, що він забере руку... Але хлопець акуратно обвів пальцем моє підборіддя та ледь торкнувся губ... Я мимоволі відкрила їх... і... Раптом погасло світло!

Я несподівано йойкнула.

— Що трапилося? — пролунав трохи хрипкий голос Реда у темряві.

— Дідько! Я зовсім забула про час… Напевно вже одинадцята… Скрізь вимкнули світло… — прошепотіла схвильовано я. — О десятій світло вимикають у Житлових приміщеннях, а об одинадцятій… Взагалі-то, раніше воно було тут усю ніч... Дивно...

— Як ми повернемося? Який план?

— Щось придумаю! — я не бачила хлопця, але мені чомусь здалося, що він усміхнувся.

— А як ти взагалі планувала повернутися? — почула здивування в його голосі.

— А я не планувала повертатися! — промовила упевнено. — Я збиралася до Карцеру!