Генріх Белль - Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту

від мене тхнуло, назвав би мене «цілком пристойним». Але тих, хто знав мене (бо кожен, хто мене знає, знає також, що в мене ще від прапрадіда по батькові, родом із Неймегена, спадковий невроз (мізофобія) — манія миття рук, і цим я повідомляю про ще одну рису, яка може завести нас бозна-куди), вразили б, а може, й зворушили мої брудні нігті. Для цього в мене було дуже просте пояснення: в тому об'єднаному спільною долею й примусом товаристві, чию форму я мусив, власне, носити (тільки-но рушив поїзд я скинув її у туалеті й запхав у валізу, крім штанів, яких не скинув задля пристойності, та черевиків, яких і не міг би скинути),— в тому товаристві я сприйняв звичку, яка панує там: коли начальство має перед обідом перевіряти чистоту нігтів, хутенько чистити їх виделкою. І того дня, що його я майже весь провів у вагоні (на вагон-ресторан я не мав грошей, тож і не міг почистити під нігтями виделкою), хоч уже наближався вечір, я ходив по шляхах історії з брудом під нігтями. Ще й тепер, через двадцять п'ять років, я за столом — чи то святковим, чи то просто обіднім — мушу стримуватися, щоб не почистити хутенько нігтів виделкою, і на мене не раз сердито поглядали офіціанти, вважаючи за голодранця, а втім, інколи й з повагою, подумавши, що я сноб. Повідомляючи про звичку, я хотів би звернути увагу читача на той невитравний відбиток, який залишають на людині виховні засоби казарми. Коли ваші діти сідають до столу із брудом під нігтями, негайно посилайте їх на військову комісію, а потім зразу ж — до війська. Якщо читача охопить огида чи якісь сумніви гігієнічного характеру, треба додати, що ми, члени того казарменого товариства, звичайно обтирали потім виделки об штани, а згодом почали й прополіскувати їх у гарячому супі. Час від часу, коли я (хоча таке трапляється рідко) лишаюся сам, тобто коли мене не супроводить і не контролює теща або онука, і коли я сиджу на відкритій терасі кав'ярні Рейхарда не в товаристві своїх компаньойнів у справах, я машинально хапаю виделку й справді чищу нею нігті. Нещодавно один турист-італієць спитав мене з-за сусіднього столика, чи це такий звичай у німців, і я, не вагаючись, відповів: «Так». Більш того, я послався навіть на Таціта й на відомий ще з часів італійського Відродження вислів: «forcalismo teutonico[38]» — він негайно записав цей вислів до свого подорожнього блокнота й ще перепитав пошепки: «formalismo tautonico[39]?». Мені такий варіант сподобався, і я не став його поправляти.

Як не зважати на брудні нігті, я мав цілком пристойний вигляд. Навіть черевики були дзеркально начищені. Щоправда, не моєю рукою (це я й до сьогодні твердо відмовляюсь робити), а рукою одного колеги по службі, що не вмів більш нічим віддячити мені за деякі послуги. З почуття такту він не наважувався запропонувати мені гроші, тютюн, будь-що матеріальне: він був неписьменний, і я писав йому палкі листи до двох дівчат у Кельн, які хоч і жили не дуже далеко від мого батьківського дому (одна за два, друга за сім кварталів), але обертались у зовсім незнайомому мені середовищі (якраз у тому, з яким були пов'язали Агріппіну, в яке попав був Ніцше і в якому був своєю людиною один пізніший філософ). Цей мій колега, сутенер на прізвище Шменц, щоразу з нестямною вдячністю накидався на мої черевики або чоботи, прав мені сорочки й шкарпетки, пришивав гудзики, прасував штани — бо мої палкі листи викликали щирий захват у адресаток. Листи були цілком благородні, трохи таємничі, дуже стилізовані, а саме таке полюбляють у тому середовищі, майже як завивку-перманент. Одного разу Шменц навіть віддав мені половину своєї порції пудингу з патокою — цією стравою скрашували нам неділі, і я довго гадав, що він не любить пудингу (сутенери — найвибагливіші люди, яких я лишень зустрічав у житті), аж поки мене переконали, що це одна з найулюбленіших його страв. Незабаром розійшлася чутка, які палкі листи я вмію писати, і я не тільки вимушено, а мало не примусово набув великої практики — хоч і не письменницької, то принаймні писарської. Гонорари мої здебільшого складалися з дивних пільг: у мене більш не крали тютюну з тумбочки і м'яса з тарілки, на ранковій зарядці мене вже не штовхали в повний багна кювет, в нічних переходах мені вже не підставляли ногу,— одне слово, я мав усі пільги, які бувають у таких товариствах. Дехто з моїх знайомих марксистів і антимарксистів згодом дорікали мені, що я недобре робив, пишучи ці любовні листи. Мовляв, мій обов'язок був «лишати їхній любовний запал незадоволеним, хай він накопичується, впливає на їхню свідомість і, можливо, штовхає їх на бунт», а крім того, чесній людині більше годилося щоранку брьохати по тих кюветах. Я згоден з цим і щиро шкодую, що чинив недобре, був непослідовним, і то з двох зовсім різних причин: перша — моя природжена вада, а друга — зумовлена середовищем. Перша — ввічливість, а друга — страх перед бійками. Мені справді було б приємніше, якби Шменц не чистив мені чобіт, а всі інші й далі штовхали мене в кювет і за сніданком кидали мій цигарковий папір у каву, але я не мав ні достатньої нечемності, ні відваги, щоб відмовитися від цих привілеїв. Я сам себе звинувачую й беззастережно визнаю себе винним, і, можливо, ті, хто вже зібрався заломити в розпачі руки, опустять їх, а наморщені чола розгладяться, і той чи той утре піну з кутиків уст. Отже, я урочисто обіцяю, що під кінець оповідання признаюсь в усьому, висловлю закінчену мораль, дам тлумачення, яке врятує від зітхання та сумнівів усіх тлумачників — від гімназистів-випускників до професіоналів на вчених семінарах. Тлумачення буде сформульоване так, що й простий, не мудрований читач зможе його засвоїти, «не жуючи», воно буде куди менш складне, ніж інструкція про заповнення щорічної податкової декларації. Потерпіть, потерпіть, ми ще не скінчили. Я ж визнаю, що в нашому вільному і плюралістському індустріальному суспільстві волію мати вільного чистильника чобіт,