Клаудіо Лаґомарсіні - По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні

— У мене все добре, мамо. І годі повторювати, що мені недобре!

— О Господи, та що з тобою? Що з тобою робиться?

Знову та сама пісня: зараз візьмуться обговорювати слабке мамине здоров’я.

Чую зойк, бабця кличе на допомогу, гукає нашого сусіда-лікаря, кричить щосили: «Паоло!» Ми з Лаурою вискакуємо з хати. Мама знепритомніла, Дятел кладе її на цемент. Їй підклали купу шкарпеток під голову замість подушки.

Коли з’являється Паоло, то звинувачує в усьому спеку, підвищену вологість, низький мамин тиск і її слабке здоров’я, очевидність чого вона з такою люттю відмовляється визнавати.

**

Верба повернувся з Ельби і вирішив улаштувати пікнік у нашому садку, як зазвичай він робить це напередодні Фераґосто. Прийдуть його друзі, однокласники, будемо ми. Ще до того, як почнеться свято для молоді, з’являться бабця з Дятлом, щоб випити по келиху разом із нами й об’їстися закусками.

Вейн — не треба й казати! — командує грилем для приготування м’яса. Поряд із вогнищем на мармуровій підставці розклав рядком усі свої ножі: деякі — з Аргентини, решта — з супермаркету. Після кожних п’яти–семи розрізів бере точило, розвертається до садка і з пронизливим звуком точить лезо. Йому подобається поставати саме в такому образі: розпаленого мачо, який заправськи орудує ножами. Якщо зустрічається очима з кимось із дівчат, спокусливо підморгує: не бажаєш скуштувати свіжатинки?

Тільки він знає, як правильно нарізати м’ясо, як його засмажувати на грилі і як краще різати на шматочки, щоб воно як слід підрум’янилося. Щоразу, нанизавши черговий шматок і поклавши його на тарілку гостя, чекає, поки той спробує. Потім зі своєю особливою вимовою запитує завжди однаково: «Просмажено як годиться?» Навіть маючи на тарілці сирий закривавлений шмат м’яса, ніхто б не наважився сказати, що воно не просмажене. Отримавши позитивний відгук, Вейн повертається до гриля, витирає рушником піт з лоба і дмухає на вуглини, як бог Вулкан у жерлі Етни.

Прийшли навіть Рамона й Дієґо. Цього вечора вона дуже гарненька: засмагла, у легенькій квітчастій сукенці, волосся висвітлилося від купання в морі. А от у Дієґо вигляд — не дуже, хоча на перший погляд відразу й не второпаєш, що з ним не так. Одягнений у дорогі фірмові шмотки, у нових черевиках (білосніжних, ніби щойно з крамниці), але якийсь пригнічений. Він нагадав мені чимось одну фотографію з підручника з історії, з розділу про кризу 1929 року, на якій чоловік в елегантному, пошитому на замовлення костюмі просить милостиню на Волл-стріт.

Єдине, чого мені хотілось би, — щоб він не поводився як ідіот, не набридав друзям Верби, пропонуючи їм піґулки, таблетки та інші фармакологічні засоби для нічного сидіння над уроками.

Дзвонить мобільний: мелодія пісні «The Stolen». Рамона з Вейном перезираються як дурні: це твій? Ні, мій. Регочуть. Нарешті виявляється, що Рамонин. Вона відповідає, прикриваючи рот рукою, щоб захистити мікрофон від навколишнього гамору. Натиснувши на відбій, заявляє голосно (ніби гості тільки й чекали на її оголошення!), що Філіпо, на жаль, не прийде, бо дуже зайнятий, і вибачається.

Хтось із хлопців, щоб її позлити, навмисно запитує: «Який іще Філіпо?» Хоча й добре знає, про кого йдеться. Декого з дівчат відсутність Філіпо засмучує, це помітно з їхньої вдаваної байдужості, з деяких промовлених півголосом фраз, що викликають хвилю перешіптувань і пліток. Напевно, їм не до душі, що Філіпо вибрав молодшу, менш досвічену за них. Можливо, кажуть щось бридке, що часом чую від моїх однокласниць: то оця шмаркля йому робить мінет? яке там, вона ж іще вчора пішки під стіл ходила!

Бабця з Дятлом розмовляють між собою, присьорбуючи аперитив із просеко з сиропом ківі. Мама мотається туди-сюди з наповненими їжею тацями, тарілками і пляшками. Ми з Вербою розважаємо гостей. Якщо сказати по правді, я швидше намагаюся почути новини про Сару: чи вона обмовилася про мій подарунок комусь, чи пліткують уже про це і як саме. Але ніхто нічого не каже.

У садку гості збиваються групами, розходяться, щоб утворити нові гурти, постійно змінюють співбесідників і теми розмов. Помічаю, що кілька хвилин Дієґо розмовляє із Дятлом. Як на мене, він дуже схвильований, — невідомо, чому, наче почувається винним у чомусь. Я вирішую про себе, що «Преторіанці» тут ні до чого, так само, як і бандити-румуни. То справа його рук, разом із якимось дружком-злодюжкою. Розділили здобич між собою і влаш­тували великий шопінґ. Дієґо накупив одягу, золота, різних наркотиків для перепродажу. Але, мабуть, чогось не розрахував, перестарався, заліз у борги, не зумів розпродати взятий товар. І ось тепер у нього залишилося в кишені всього нічого, хіба що на нові черевики.

Дятел передає порожню склянку бабці, підходить до столу з напоями і стає в чергу за кількома дівчатами, що якраз наливають собі. Але то відволікальний маневр, тому що, як тільки бабця відвертається, Дятел лізе рукою до кишені сорочки (сьогодні ввечері він без жилета) і витягує звідти купюру для Дієґо.

Виходить, я нічого не второпав.

**

Аперитив і м’ясо на грилі якось відразу наклалися одне на одне. Вейн не втримався і почав роздавати м’ясо вже через дві хвилини після першого тосту. Сонце вже сіло, але небо ще не потемніло. Бабця з Вейном походжають між гостями з келихами в руках, іще не мають наміру залишати молодь розважатися без дорослих.

Дзвонять у ворота. Верба дивиться на годинник, швидко оглядає гостей і каже, що більше нікого не чекає.

Рамона аж світиться від радості: це, напевно, Філіпо, він полюбляє влаштовувати їй такі сюрпризи, спершу каже, що не прийде, а потім з’являється. Можливо, навіть з усім гуртом і з акустичними гітарами, щоб зіграти кілька нових пісень чи навіть присвятити одну їй на заздрість тим, які плещуть язиками.

— Діду, дідусю!

Рамона спохмурніла: це всього лише Ніколас. Приїжджав до Дятла, не застав його вдома, почув музику з нашого двору і швиденько здогадався, що й до чого. Мама відчиняє хвіртку, запрошує зайти: твій дідусь тут, проходь, вип’єш разом з нами.

Ніколасові двічі повторювати не треба. Він не сам.

— Це Хорді, — показує на задохлика з вусиками, — мій іспанський друг, він тут на канікулах.

Обидва вдягнені як морячки-близнюки: у смугастих кофтинах, на Ніколасі біло-синя, а на Хорді — біло-зелена. Обидва у полотняних бежевих штанцях й еспадрильях. Обидва засмаглі, носи трішки облупилися.

Всім усе ясно. Всім, окрім Дятла, який поплескує мене по плечу і — ви тільки уявіть собі! — каже на діалекті:

— Мій онук привів підкріплення.