Гжендович - Відтепер я – твій меч, Гжендович

стікають по клинку. в люту воїнку, яку зустрів на руїнах палацу. У її очі, що палають спекотніше підземного вогню в кузнях Бога війни, багряніше, ніж очі самого недоторканного, ніж краплі крові, що стікають по клинку.

"Твоя відвага дзвеніла в повітрі", - сказав він їй тоді. І готовий повторити зараз. Змішані почуття обов'язку і захоплення породили те, що випалювало Азіта зсередини, змушувало втрачати свідомість, щойно торкнеться плечей коханої.

Сейдар народилася і виросла зовсім негарною. Природа вчинила жорстоко, наче з польового шпату грубим тесаком виточивши обличчя Сейдар. Широкі плечі, змалку привчені до розмаху і ваги меча, вузькі стегна, наче на глум — натяком, що материнство не судилося їй, ледь помітні крихітні груди, швидше схожі на рельєф чоловічих грудей, ніж на жіночі округлості. Висока, зростанням не нижче середнього чоловіка, вона скидалася на такого, не особливо ховаючись. Давно змирившись із тим, що менестрелі не заспівають цієї принцеси в піснях, складаючи гімни красі. Вже не принцеса. Доросла жінка, розважлива, прагматична, по-жіночому безпринципна, а тому — нещадна. Вона не танула, не знімала лат з душі навіть тоді, коли Азіт знімав одяг, оголюючи плечі, гублячи в хрусткі простирадла, розпалюючи тіло нетерплячими ласками і поцілунками. Вона ніби жила окремо від тіла, дозволяючи хлопчику робити що завгодно. Це її частина угоди, чого не можна сказати про цього самого хлопчика, який бачив у негарній жінці, старшій за нього на дев'ять років, чи не богиню. Сейдар іноді дивувалася, як йому вдається стримуватися на людях, розкриваючи свої почуття лише тоді, коли залишаться наодинці. Чи здогадувалася вона, наскільки любить її Азіт? Ні, не здогадувалася – знала. Ось і зараз прикрила очі, опустивши вії, щоб не показати, наскільки те, що відбувається. Чи здогадувалася вона, наскільки любить її Азіт? Ні, не здогадувалася – знала. Ось і зараз прикрила очі, опустивши вії, щоб не показати, наскільки те, що відбувається. Чи здогадувалася вона, наскільки любить її Азіт? Ні, не здогадувалася – знала. Ось і зараз прикрила очі, опустивши вії, щоб не показати, наскільки те, що відбувається.

Ліжко розпечене гарячим тілом і задушливим повітрям квітня. Дихання, що збилося, жорсткі долоні, що за плечі вдавлюють у ліжко. Пекучі владні поцілунки. Від них боляче, як від укусів скаженого собаки, коли окрім іклів у плоть проникає отрута. Він сердиться, завжди сердиться, намагаючись достукатися до замороженого серця своєї Сейдар. І заспокоюється, вкотре розуміючи, що хоч і така, але належить лише йому. Ні, ніхто ніколи не отримає більше, ніж Азіт. І все ж юність хоче більшого, спалаху пристрасті в очах, надривного стогін. Горіти не одному. Так відбувається щоразу. Він любить і ненавидить, прагне ніжності, але щоразу ґвалтує її, залишаючи відчутні сліди на тілі. І ненавидить себе за цей біль. Принцеса нічого не скаже. Король одягне мантію і знову ляпасом протверезить пса, що зарвався. Але знову буде ніч, і знову буде мовчання у відповідь на зірваний хриплий стогін, швидше схожий на виття відчаю. Вона ніколи не пручається, але щоразу карає, вказуючи місце, якого Азіт гідний. І тоді мовчати зобов'язаний він, поховавши в собі той біль, який підриває груди щоразу, коли король черговим вчинком кладе себе на вівтар королівства.

— Ваша Величність, я мала неприємну розмову з королевою Ранікою. І не тільки з нею, — Даналія прилаштував свого коня поруч із королівським, об'їжджаючи столицю. Другий рік будівництва просувався набагато продуктивніше завдяки приєднаним територіям. Відчуження Анаториса позначилося на скарбниці болісно, ​​але з фатально. Відновлення Сидеріму не зупинялося на хвилину. Садар поспішав, справедливо вважаючи, що в нього є час рівно до того моменту, поки імперії не звернуть увагу на королівство, що розростається, відвернувшись від споконвічного протистояння. Так само стрімко під керівництвом Зеліка і Азіта розросталася армія, проходячи муштру цілодобово. Повільно, але невідворотно королівство набирало сили. Розмах Садара вражав княгиню, яка на власні очі побачила, що стало за три роки з моменту руйнування столиці Сидеріма і загибелі королівської родини.

— Що ж вас так схвилювало в їхніх словах, княгине?

— Корольова, та й піддані теж… всі хвилюються про те, що спадкоємець поки що не планується. Адже Раніку вже майже шістнадцять.

— Угу, пам'ятаю, мені майже тридцять.

— Ваша Величність, невже це вас зупиняє? Дівчинка вже увійшла в той вік, коли настав час подумати про спадкоємця, ніхто вас не засудить за різницю у віці. Вона молода, але більше не дитина.

- Княгиня, я подумав. Піду сьогодні ж до неї в спальню і обіцяю бути на висоті, поселивши надію на кронпринца в серцях народу і, звичайно, у вашому серці.

— Вам би все жартувати, Ваша Величність. Я ж серйозно, піддані хвилюються.

— Я теж не жартую, ось побачите, король дотримується слова, спадкоємець буде!

Садар настільки двозначно посміхався, що Даналія розгубилася: чи зло жартує, чи всерйоз думає, що коли він так вирішив, то королева понесе з першої ж ночі. Чи дивак, чи дурень. А начебто не схожий ні на першого, ні на другого. А може, просто так хоробриться? Адже правду подейкують, не помічено правителя в інтрижках, немає жодної красуні, яка б похвалитися, що побувала в спальні короля. Можна послатися, що тримає слово, дане колись Фраму… але чи багато чоловіків не давали цих слів? І чи багато хто стримав? Схоже, справді дорожить тим, що сказав. Не тому, що праведний, а тому, що государ, а значить, повітря не трусить, роздаючи обіцянки. Ось і спадкоємця пообіцяв найближчим часом. Ніяк вищі сили підкорив, і в його владі сказати... і зробити, поправивши закон дітонародження.

— Чи не надто необачна обіцянка ти дав Даналії? — Азіт перекрив шлях до дверей, відтісняючи короля всередину кімнати.

- Відійди. Вона мені підказала вихід. Якщо я не проведу цієї ночі з королевою, то поповзуть непотрібні чутки, — Садар відсторонив Разящего з проходу, прямуючи геть.

- Не роби дурниць. Так, ти можеш провести з нею ніч, і, судячи з того зілля, що прихопив, дівчинка залишиться у впевненості, що все сталося, як треба. Але як ти їй спадкоємця подаруєш?

— А це не твій головний біль… вже, — ледь не загарчав король, покидаючи спальню і залишаючи воєводу в повному здивуванні та люті.

- Вже?! Що ти цим хотів сказати?!

Але за королем і слід застиг. Не бігти ж за ним коридорами, перехопивши на підході до опочивальні королеви? І все-таки Азіт рушив слідом. Неквапливо, стримано. Прийшов до покоїв Раніки і, ніби зайнявши піст, вмостився перед дверима.

Вранці король покинув спальню королеви, наказавши покликати покоївку. Азіт підвівся з місця і пішов за Садаром, опустивши нижчу голову, приховуючи сліди безсонної ночі під очима. Чутка летіла попереду тих, хто йшов. Ще не досягнувши покоїв короля, Разящий вловив серед прислуги шепітки про те, що, виявляється, король ого який чоловік