Кшиштоф Борунь - Поріг безсмертя

вибухнула вона. — Це ви довели до цього! Ви не хотіли мене слухати! Ви радили залишити Маріо в Естебано… А я, дурна, вірила вам!

— Мені дуже прикро… — невпевнено промимрив я, трохи спантеличений різким наступом.

— Що ж тепер буде? Треба повідомити поліцію. Негайно! — вона схопилася з крісла й підійшла до апарата, що стояв на столику. — Вони його там замордують! Як Хосе! Телефонуйте! Найкраще, коли повідомите ви!

Де Ліма підбігла до мене й потягла до телефону.

— Вгамуйтеся. Хлопцеві ніщо не загрожує, — промовив я по-дружньому. — Я знаю це напевно.

— Ви тільки втішаєте мене… Ну, телефонуйте ж! Хутчій!

— Я можу зателефонувати, коли ви так уже хочете, — вів я далі так само лагідно. — Однак, мені здається, буде краще, коли ми дочекаємося вашого чоловіка. Я знаю напевне, що Маріо перебуває в інституті з доброї волі і ніхто там не збирається силою його утримувати. Зрештою, можу вам присягтися: сьогодні ввечері, а найпізніше завтра вранці я сам привезу його додому. По обіді я їду в Пунто-де-Віста і зроблю все, щоб умовити його повернутися.

— А вас до нього допустять?

— Безперечно.

— Я поїду з вами!

Справа починала повертати на гірше.

— Не знаю, чи буде це правильно… — обережно відповів я.

— Матері не пустять?! То ви сумніваєтесь? Ви просто мене втішаєте! А я все одно не всиджу вдома. Я й так туди поїду.

Я не бачив іншої ради, як погодитися.

— Гаразд. Я візьму вас. А втім, ми ще послухаємо вашого чоловіка.

Сеньйора де Ліма квапливо глянула на годинник.

— Він уже мав прийти. Коли ви хочете виїхати?

— Найпізніше о першій.

— Уже пів на дванадцяту. Ви встигнете побувати в судді?..

— Саме про це я й мушу з вами поговорити, — скористався я нагодою. — Мені хотілося б, щоб ви правильно мене зрозуміли. Повірте — моє ставлення до вас, особливо до вашого сина Маріо, не змінилося. Але, подумавши, я дійшов висновку: буде краще, коли ви з чоловіком візьмете собі іншого адвоката.

Вона була приголомшена.

— Сеньйоре адвокате! Але ж ми зовсім не хочемо відмовлятися від вашої допомоги. Хтось, очевидно, розпустив плітки…

— Ви не так мене зрозуміли. Я сам хочу відмовитися. Але аж ніяк не тому, що маю до вас якісь претензії. Причини зовсім інші. Досить поважні, щоб…

Я не докінчив, бо почув — за спиною відчинилися двері. До кімнати, простягаючи мені обидві руки, зайшов господар.

— Вітаю вас, любий адвокате! — вигукнув він, сяючи усмішкою. — Сьогодні наш великий день! Ви, напевно, читали вранішні газети?

— Читав…

Він, мабуть, не помітив холодного тону моєї відповіді, бо бадьоро вів далі:

— Вечірні випуски будуть не менш цікаві! Ви знаєте, що виявив професор Гомез?

— Ні. Я ще з ним не розмовляв.

— Уявіть собі, бідолашний Браго щонайменше три місяці жив без мозку… Зовсім без мозку. У нього вийняли мозок, як у піддослідного собаки!

Мені зсудомило в горлі. Сеньйора Долорес стояла бліда, мов стіна, тримаючись за бильце Крісла.

— Це страшно… — прошепотіла вона.

— Жахливо! — підхопив де Ліма. — Коли б ще хоч зразу… Вони знущалися з нього близько року, виймаючи мозок поступово, шматочками… Професор Гомез виявив це, вивчаючи якісь зміни в самому черепі, наростання якоїсь там тканини чи чогось схожого на це. Я на цьому не розуміюсь, але професор Гомез — авторитет!

Я підійшов до сеньйори Долорес і допоміг їй сісти в крісло.

— Не знаю, чи зможете ви в такому стані поїхати зі мною… — промовив я й, звертаючись до де Ліма, додав — Не розповідайте про такі речі ери дружині. Хіба ви не бачите?..

— Що з тобою, люба? — стривожився господар.

— Нічого… нічого… — відповіла вона через силу. — Мені вже краще… А з вами… я поїду. Я мушу поїхати. Хіба що… поліція…

— Що сталося? — злякався де Ліма.

— Ваша дружина хоче їхати зі мною по Маріо.

— Але ж отець благочинний пообіцяв…

— Маріо в інституті Бурта, — пояснив я.

— А може, все-таки подзвонити їв поліцію, — почала сеньйора Долорес.

— Звичайно, — невпевнено підтримав де Ліма. — Можна подзвонити… Хоча… мабуть, скоріше… сеньйор адвокат має рацію. Але чи вдасться вам його привезти?

— Я гадаю — вдасться. Не знаю тільки, чи зможе сеньйора…

— Нехай їде, — кивнув господар. — Зрештою, якщо вона відчує себе недобре, то почекає в да Сільва. В разі чого… — він затнувся і глянув на годинник. — Вам, здається, вже час.

— Сеньйор адвокат не хоче вести нашої справи, — промовила сеньйора Долорес.

Де Ліма вкляк на місці.

— Я ладний допомогти вам знайти іншого адвоката… — спробував я пом'якшити враження.

— Сеньйоре адвокате! Я не вірю!

— На жаль. Моє рішення остаточне. Якщо ви квапитесь, я сьогодні ж готовий передати судді ваше прохання про притягнення до відповідальності професора Боннарда. Але я, на жаль, вести цієї, справи — не буду. Виникли певні обставини, які так змінили ситуацію, що я змушений відмовитися.

Де Ліма гостро глянув на мене.

— Ви боїтесь їх? — запитав він.

— Кого?

— Можете бути зі мною відверті. Вони, напевно, спробують вас залякати. Але їхню оправу вже програно. Всі козирі в наших руках.

— Ніхто не пробував залякувати мене, — рішуче заперечив я, і цієї самої миті мені пригадалася вранішня розмова з Катериною. — Я не хочу втручатися в політику та й годі!

Господар допитливо дивився на мене.

— Як хочете… — промовив він, помовчавши хвильку. — Врешті, ми можемо передати страву комусь іншому. Але скажу вам щиро: ви робите дурницю. Добре проведена справа проти нинішнього керівництва інституту Бурта — це шлях до