Микола Данилович Руденко - У череві дракона

намагаємося врятувати підлітків від смутків і страждань. Рятувати, звичайно, треба — це наш обов’язок. Але я певен, що в Бога існує своя педагогіка: душа, яка не знала страждань, рідко розкривається для добра. Здебільшого вона лишається в полоні егоїзму.

Чи доводилось тобі, Андрію, розмірковувати над таким питанням, як співіснують духовність і розумність? Буває чи не буває розумність бездуховна? А якщо буває, то як це пояснити?

Звісно, я не перший про це думаю. Так, скажімо, Фома Аквінський розумність виводить із духовності. Я високо шаную цього філософа, а проте мені здається, що в цьому випадку наше століття має право дещо уточнити.

Сьогодні кібернетики близькі до створення повноцінного електронного мозку. Отже, це розум, розум! У цьому ніхто не має сумніву. І в той же час ніхто не має сумніву, що найдосконаліший комп’ютер — тільки машина. І машиною залишиться навіть тоді, коли своїм розумом переважатиме ціле людство.

Звідси висновок: ми, люди, володіємо чимось особливим, неповторним, чого не можна моделювати за допомогою електроніки — ні сьогодні, ні через тисячу років.

Що ж саме не можна змоделювати, якщо розум піддається моделюванню? Дух, панове, дух! Емоційний досвід людини.

Як педагог, я добре бачу: людина розумна — не завжди людина духовна. А то вже тільки ходячий комп’ютер, біоробот. Розумові здібності такої людини можуть перебувати на високому рівні — вона, скажімо, має кілька дипломів або навіть звання академіка. І все ж духовно ця людина бідніша від селянина, який ледве навчився читати. Про неї можна сказати: функціонує. Але не можна сказати: живе…

Даруй, Андрію: мене потягнуло на філософські абстракції. Проте ми на кожному кроці зустрічаємо людей, що володіють людською подобою, але ж насправді не зуміли стати людьми. Коли немає ноги або руки — ми бачимо, що це інвалід. А тут немає самої людини — і ми не одразу це помічаємо. Або не помічаємо взагалі…

Скажімо: де беруться такі, як підполковник Жлоб? Та хіба він один?.. Ну, гаразд. Повернімось до особистого — це, мабуть, цікавіше. А може, й ні, не знаю.

Марію розшукав у тайзі, на березі Чусової. Місця там дикі, безлюдні. Вигляд у неї був… Так виглядає жінка, яка зневірилась у власному щасті. Живе, аби жити. Одежина з чоловічого плеча, підперезана мотузком. На ногах старі шкарбуни. Марія саме гній з-під корови вигрібала. Кинула вила і завмерла біля купи гною — очам не вірить. Бачу, вагається — ніби впізнала, але боїться помилитись.

А я дивлюсь на неї — навіть у такій одежі вона виглядає красунею. Хоч, мабуть, сама цього не знає. А не знає тому, що нема для кого красу свою доглядати. Це я одразу збагнув, з першого погляду. І не скажу, щоб мене це порадувало, — сумно стало.

Зрештою впізнала:

— Яків!.. Стривай, стривай… Невже ти?

Ну, словом, оговталась потроху. Звісно, вона мене аж ніяк не чекала. Запросила до хати, посадила на ослоні, а сама зникла — справа жіноча, причепуритися треба. Чую — стиха розмовляє з кимось, голос мужицький, басовитий. Мабуть, я помилився, вгадуючи її життя за зовнішнім виглядом. Мені вельми прикро стало: ну, думаю, принесла тебе лиха година. А я вже й подарунки приготував: хустку квітчасту, черевички гарненькі, навіть парфуми столичні — я ж через Москву їхав.

За півгодини покликала:

— Заходь, Якове. Тут усі свої.

У сусідній кімнаті лежав у постелі давно не голений чоловік. Не старий, але обличчя худе, очі безживні.

— Невже не впізнав? — якось ніби винувато запитав чоловік. — А я тебе впізнав одразу. Хоч ти й змінився… Ну, Маріє, приймай гостя. За вісім років уперше… Та ти вже парубок. Як там наша ненька Україна? Ще більшовики не всіх уморили?..

Впіймавши докірливий погляд Марії, спохмурнів.

— Мені можна, сестро. Все можна. З мене вже взяти нічого.

Нарешті я впізнав: то був Іван, улюблений брат Марійки, — той самий, що врятував їй життя під вагонами.

Незабаром я дізнався, що Івана зо два роки тому привалило деревом — на все життя лишився калікою: ушкоджено хребет, віднялися ноги. Прокопа, старшого брата, погнали далі в тайгу, бо тут уже товарний ліс вирубали.

Прокопові досі таланило брати відпустку на сінокіс — без корови тут не прожити. А її, годувальницю, місяців сім доводиться в хліві тримати — зими тут довгі й осоружні, мов життя невільницьке.

Городина, хоч і не всяка, вистигає — картопля, капуста, цибуля, морква. Огірка й помідора не побачиш, а згадки про такі ласощі, як кавун чи яблуко, уже і в пам’яті не лишилося. З хлібом вельми сутужно. Влітку плотогони повертаються на лісорозробки — в них можна борошна купити. Власне, це не купівля, а обмін — на сало й вершкове масло. Кабанця вдається вигодувати: картоплі доволі. Землю тут ніхто не міряє. Але скільки ж їй, горопашній, доводиться спину горбити, аби прогодувати себе й брата!

Із сусідів лишилася тільки баба Явдоха, їй уже дев’ятий десяток у віконце шкребеться — така ж немічна, як і брат Іван. Хто ж її догляне й нагодує, як не Марія? Гірко у безлюдді жити — вона ж саме в розквіті! — але мусить забути про своє жіноче. Така доля їй випала.

Я не здогадався хоч невелике люстерко привезти — мої подарунки приміряла біля конопатого уламка. Отой уламок дзеркала — все, що лишилося Марії від батьківського спадку. Лишилося від коней вороних і возів кованих, від хати на помості й сусідів веселих. Від усього, чим багата й щедра земля українська. А як подумати: хіба ж Вишняки були куркулями? Ніколи наймитів не тримали — все робили руками власними.

Випили, закусили. Іван лежав недалеко від столу — і я поволі звик не думати про його каліцтво. Він не цурався чарки, навіть спробував заспівати. Але співу не вийшло.

Нарешті сталося те,