Аркадій Фідлер - Маленький Бізон

Тут Крокуюча Душа вибухнув гнівом:

— Чому ти не віриш нашим словам, а сліпо довіряєш Ракстонові?

— А-а-а! — злостиво зрадів Уістлер. — Нарешті ми дійшли до суті. Знай, Крокуюча Душа, і знайте ви всі! Ракстон — американець, а слово американця важить у сто разів більше, ніж балаканина всіх червоношкірих. Ви сплели хитру небилицю, але — як він там зветься? — Орлине Перо та його троє співучасників висітимуть, на пересторогу вам усім, висітимуть на підставі чесних зізнань Ракстона.

— А чому, Залізний Кулаче, — обізвався мій батько, — ти не береш до уваги, що під час нашого нападу на Ракстона та його табір була темна ніч? Ракстон в темряві не міг бачити, що робить Орлине Перо; як же він міг свідчити проти нього та ще й присягатися? А присягався він тому, що Орлине Перо прибув до Форт-Бентона попередити начальство, що Ракстон украв наших коней. Комендант надто швидко повірив злодієві.

— Хто такий Ракстон? — підхопив Крокуюча Душа. — Це справжній пройдисвіт, один з тих, що завдають найбільше клопоту Великому Білому Батькові у Вашінгтоні. Ракстон прийшов до нас і примушував нас пити горілку. Ракстон пішов до ворон і намовив їх украсти наших коней. Це злочинець, який ганьбить Довгих Ножів з чесними серцями. Ти віриш йому?

— Вірю, — відповів комендант. — Вірю американцеві!

Тут підвівся Кінаси, наш чаклун, який досі мовчав, і заговорив:

— Велике хоробре плем'я чорноногих провадило довгочасну війну з усіма сусідніми племенами, але ніколи не боролося з вами, Довгими Ножами. Кільканадцять зим тому загін ваших солдатів вдерся до одного з наших таборів і став без причини убивати чоловіків, жінок і дітей. Навіть цю злочинну вихватку чорноногі подарували вам: не хотіли заводитися з Довгими Ножами. Нам не бракує мужності: це можна побачити з нашої історії, у нас хоробрі серця, але ми хочемо жити з вами в мирі. Якщо ти, коменданте Залізний Кулак, розмовляєш з воїнами племені чорноногих і судиш наших людей, прошу тебе взяти до уваги, що між нами ніколи не було війни… Сьогодні твоє серце, коменданте, затьмарене гнівом… Ми прийдемо сюди через кілька днів. Може, тоді ти побачиш, де криється справедливість, звільниш наших чотирьох воїнів і допоможеш нам знайти вкрадених коней. Гаук!

Комендант обвів наших людей холодним, ворожим поглядом. Обличчя його скривив зневажливий посміх. На приязні, розумні слова чаклуна він мав тільки одну відповідь. Це була відповідь людини, засліпленої пихою й ненавистю.

— Якщо тримаєш в руці зв'язаних отруйних змій — тільки дурень може звільнити їх від пут. Це моя відповідь, — і через кілька днів вона буде така ж сама!..

На цьому переговори закінчилися — без наслідків. Наші делегати вільно залишили Форт-Бентон. Сумно й мовчки поверталися вони до табору. На півдорозі Крокуюча Душа зупинився і мовив товаришам:

— Він більше не повинен зватися Залізним Кулаком. Ім'я йому — Скажений Пес.

— Так його й зватимемо відтепер: Скажений Пес! — підтвердив Кінаси.

Як уже згадано, я був занадто малий, щоб розуміти значення тодішніх важливих подій. Лише згодом, коли я підріс і навчився писати, мої рідні докладно розповіли мені про все, і я зміг перенести на папір те, що сталося.

Розмова з комендантом Форт-Бентона справила гнітюче враження на весь табір, і люди ходили, мов прибиті. Однак загроза смерті, яка висіла над чотирма нашими воїнами, не могла припинити боротьби за існування — або, як кажуть американці — боротьби за хліб.

Ми на той час вже так залежали від цивілізації білих, що не могли існувати без деяких продуктів тієї цивілізації. Через те прикордонні форпости, отакі як Форт-Бентон, відігравали велику роль в обмінній торгівлі між нами й американцями. Ми привозили насамперед шкури, які вміли чудово вичинювати наші жінки. Це були шкурки хутрових звірів, на яких ми полювали взимку біля підніжжя Скелястих гір або і в самих горах. Тут були дуже цінні хутра — особливо боброві, потім шкури бізонів, оленів, антилоп та ведмедів. За це ми одержували порох і свинець, рушниці, сокири, ковдри, легші від наших бізонячих шкур, хоч і не такі теплі, і ще різні речі — гвіздки, сіль і навіть цукерки. То були райські, ні, де там! — божественні ласощі для нас, дітей.

Я б не хотів створити помилкове враження, наче в нашому тодішньому житті все було зразкове, благородне, мужнє. Зовсім навпаки. Ми були тоді примітивними варварами. Наша безпорадність перед новими формами життя і досі примушує мене червоніти від сорому. Так, наприклад, вогнепальна зброя вже протягом двох поколінь була важливим чинником в нашій боротьбі за існування, а проте в усьому племені не було людини, яка б навчилася виробляти звичайнісінький порох, не було зброяра, який би вмів полагодити зіпсовану рушницю. В таких випадках ми змушені були, мов діти, вдаватися до чужої допомоги, і за свою безпорадність тяжко розплачувались на кожному кроці.

Окрім того, ми мали також і деякі інші вади. Зокрема я маю на думці нашу слабкість щодо алкоголю. Так само, як чорна віспа, холера та інші невідомі досі хвороби, що їх принесли в прерії білі люди, пияцтво завдало нам величезної шкоди. Наші люди нездатні були чинити опір отруті і, під її руїнницьким впливом, ставали наче первісні дикуни. За останні п'ятдесят років паше плем’я зазнало кількох алкогольних «епідемій», які мало не винищили його цілком. Винні були білі купці; це вони частували горілкою чоловіків і жінок, щоб за безціпь видурювати у них дорогі шкури та інші речі. Ще небезпечніша від матеріальних збитків була шкода, заподіяна здоров'ю пияків: вони втрачали людську подобу й дичавіли, гинучи,