Стефан Грабінський - Саламандра (збірник)

усміхом одержимих. Жодного з тих людей він ніколи в житті не бачив, але всі були наче звідкись знайомі. А звідки – не відав. Кожне обличчя мало вираз, відмінний від решти, однак усіх єднав вияв погрози – вочевидь, машкари мали його за спільного ворога. Ця ненависть вражала і заразом притягала як магніт. І, дивна річ: у найглибших порухах душі він розумів їхній гнів і визнавав цілковиту його слушність.

А тамті, неначе відчуваючи його здаля, набирали певності виразу, і їхні маски, що не день, ставали все безжальнішими.

Аж поки одної серпневої ночі, коли він, вихилившись у вікно, покірливо приймав випромінений у нього струмінь ненависть, нерухомі досі личини раптом ожили – в усіх очах зблиснула та ж сама воля. Сотні вихудлих, як тріски, рук піднеслися вгору вказівним рухом, і кількадесят кощавих пальців нараз виконали знаменний жест…

І Вжесьмян збагнув: його запрошують усередину. Мов під гіпнозом перескочив парапет вікна, перетнув вузький пас вулиці і, переступивши через штахети, рушив алеєю до вілли…

Була четверта над ранком, пора перших досвітанкових зблисків. Маґнезієві сплески місяця топили дім у сріблястій вирві, виманювали з нього назовні продовгасті ламані тіні. Дорога була ясна, сліпучо біла на тлі жалобного кипарисового муру. Глухо, але виразно лунали кроки на камінних плитах, тихо шемріли фонтани, таємничо дзюрчали водні луки… Він вступив на терасу і щосили шарпнув за клямку: брама піддалася. Ішов довгим коридором між подвійного лісу коринтських колон уздовж стін. Нічний напівморок розсвічувало місячне сяйво, яке, просотуючись крізь вітраж у кінці галереї, вичакловувало на порфірі паркету зелену казку…

Раптом на переході з-поза стовбура колони вигулькнула якась постать і рушила за ним услід. Його пройняли дрижаки, одначе мовчки простував далі. Відтак, за кілька кроків від заглибини між колонами відірвався новий силует, за ним третій, десятий – усі вони йшли за ним. Хотів повернутися, однак йому заступили дорогу. Тоді минув ліс колон і завернув до якоїсь округлої залі праворуч. Тут було ясно від місячних полисків і роїлося з’явами. Він тинявся поміж ними, шукаючи виходу. Даремно! Вони вперто оточували його щодалі тіснішим кільцем, а з блідих, безкровних уст виростав грізний шепіт:

– Це він! Це він!

Тоді він спинився і виклично кинув у тлум:

– Чого ви хочете від мене?

– Твоєї крови! Ми хочемо твоєї крови! Крови! Крови!

– І що вам до неї?

– Жити! Ми хочемо жити! Пощо викликав нас із хаосу небуття і скарав на розпач напівтілесного животіння? Поглянь-но, які ми бліді і безсилі!

– Милосердя! – йойкнув він, кидаючись до кручених сходів у куті залі.

– Гей, тримайте його! Оточуйте! Оточуйте!

Шаленим ривком злетів він сходами і втрапив до якогось середньовічного покою. Однак переслідувачі вдерлися за ним. Гнучкі їхні рамена, флюїдні, вогкі, як імла, долоні сплелися у макабричний хоровод без виходу.

– Та що я вам такого заподіяв?

– Ми хочемо жити повним життям! Ти, мерзотнику, прикував нас до цього дому! Ми хочемо вийти на світ, звільнитися від місця і жити на свободі! Твоя кров зміцнить нас, твоя кров додасть нам сили! Задушити його! Задушити!

І вони простягли до нього тисячі неситих вуст, тисячі блідих мацаків.

Він відчайдушно метнувся до вікна, аби вискочити, та легіон слизотних зимних рук ухопив його за поперек, запустив покручені гаки пальців у волосся, обвинув шию… Він смикнувся – раз і другий. Чиїсь пазурі уп’ялися в горлянку, чиясь пащека присмокталася до скроні…

Він спотикнувся, сперся на підвіконня, переважуючись назад… Судомно випростав руки, на сполотнілі уста злетів змучений усміх – був уже мертвий…

А в той самий мент, коли у нетрях вілли стигло в агонії Вжесьмянове тіло, досвітанкову тишу обірвав глухий плюскіт. Ішов він від кожного кута дому. Поверхня зеленої запліснявілої води заклекотіла – у глибині зогнилої, закутої в іржаві обручі діжі двигнули якісь вири, захвилювалася каламуть, забулькотіли відстої. Відтак на поверхню вигулькнула пара великих роздутих бульбашок і випхався бридкий цурпалок руки. За ним якийсь чи тулуб, чи оцупок – і врешті із твані випірнула, стікаючи водою, запліснявіла і затхла потвора – чи то людина, а чи звір, чи то пак рослина. Потвора здійняла до неба задуману твар, розтулила губасту пельку у незбагненній дурнувато-загадковій усмішці, видобула з діжі покручені, як стебла коралів, кінцівки і, струсивши воду, потупцяла геть непевним, розхвицяним кроком…

А вже благословлялося на світ, і фіолетові зблиски ковзали неосяжними просторами світу.

Чудисько відхилило садову хвіртку, перехильцем здолало стежину і, облите аметистовими струменями зорі, попленталося на поснулі у мороці луки й оболоні. Постать його поволі маліла, розводнювалася, гасла, аж доки не здиміла у ранішніх зблисках…

З ТОМУ «КНИГА ВОГНЮ»

ЧЕРВОНА МАҐДА

[17]

У вартівні пожежної дільниці панувала тиша ночі. Світло ліхтаря, почепленого високо на гаку під склепінням, розсіювало тьмяне віяло променів на квадратну кімнату з двома тапчанами під стіною і шафою з актами та запасними шоломами. Під вікном за столом сиділо двоє пожежників над партією доміна, пускаючи час від часу клуби жовтого диму із довгих, вишневих файок. Грали без захоплення, немов для того, аби вбити час, бо їхні рухи були ледачими, а з облич, натомлених чуванням, віяла нудьга і сонливість. Часом хтось із них широко позіхав і розправляв сутулі плечі, інколи у півгуби бурмотів якусь заувагу. І знову западала тиша, сповита димом люльок.

На тапчанах лежало двоє чергових: один під лівою стіною смачно хропів, а його партнер з протилежного боку в той час із запаленою цигаркою непорушно втупився в стелю. У якийсь момент, відвівши очі від стелі, придушив недопалка і кинув у кут кімнати. Один із гравців озирнувся:

– А що, не спиться, пане сержанте?

– Таки не спиться. Грайте далі. Волію думати, – він повертівся на ліжку, сплів руки під головою і замислено задивився на велику картину святого Флоріана.

Щось непокоїло сержанта Петра Шпонара. Вже три тижні, як повернулася його єдина донька Маґда, а разом із нею – ті самі клопоти й страхи, які два роки тому змусили її відправити куди подалі звідси.

А таки дивним створінням була донька пожежника. Висока, квола і бліда, вона привертала увагу порожнім поглядом глибоких чорних очей і не опанованими рухами рук. Цими руками, такими ж блідими, як і її обличчя, час від часу пробігали судоми, а довгі пальці нервово сіпались. Волосся мала буйне, чорне, яке вислизало, звиваючись з-під яскраво-помаранчевої хустки, що була єдиним статком бідної дівчини.

Її мати Марта, мабуть, була красивою циганкою, але померла рано, залишаючи в спадок хворобливу натуру і велику тугу за безмежними степами. Батько сердечно кохав Маґду, але немовби її