Ярослава Дегтяренка - Лицарі Дикого Поля. Том 1

— Та яке весілля, Катрусю? Про що ти! — сказала Орися, яка іноді й сама думала про те, яким щастям було б вийти за Тимофія заміж. — Хіба батько дозволить! Він люто зненавидів Тимофія. І практично вигнав із дому! Навіть чути про нього нічого не хоче, не те, що мене заміж за нього видати!

— Це ще чому?

— Ох! Побилися вони в корчмі тоді, коли Тимофій тільки приїхав до Києва. Я зрозуміла так: мій батько разом із ляхом Кражевським йому щось погане та образливе сказав, а мій Тимофій не стерпів образи й одразу в бійку поліз. Якби тоді війт не втрутився, кепсько справа скінчилася б! А потім він мене зустрів і покохав. Навіть вибачення в мого батька приходив просити, однак батько дуже образився й не вибачив.

— О! То він уже твій Тимофій? — весело розсміялася Катруся. — Оце козак! Самого урядника з війтом не побоявся! — і весело захихотіла, уявляючи собі цю бійку й те, яким, мабуть, кумедним був розповнілий Голуб із розбитим носом. Унаслідок вагітності молода жінка безвихідно сиділа вдома, у слобідці неподалік Києва, і їй дуже бракувало прогулянок містом, у якому вона народилася й виросла. Але чоловік строго забороняв їй ходити самій, побоюючись за неї й дитину. Тому Катерина завжди розпитувала Орисю про те, що коїться в Києві, про весілля, похорони, про те, у кого й хто народився, що продають і про що говорять на ринку, про різні чутки і скандали, мимоволі перетворюючись із досади та нудьги у збирачку пліток.

— От подивитися б на твого милого! — задумливо промовила Катерина й одразу ж загорілася цією думкою. — Ой, і справді! А чому б мені на нього не подивитися? Познайом мене! Ну, будь ласка, ну, Орисенько! Ну, дуже хочеться на твого красеня подивитися!

Орися злякалася — як сприйме Тимофій те, що вона влаштує йому такі своєрідні оглядини? Що він подумає? Що вона базіка чи не довіряє йому? Але подруга наполягала.

— Ти що, забуваєш, що я дитя чекаю? Мені взагалі відмовляти не можна! — примхливо заявила Катерина. — Не можна мене хвилювати! Ти моїй дитині нашкодити хочеш? Обіцяю, що я нікому про вас не розповім.

— Ну, добре, добре, Катрусю! Тільки не хвилюйся! Я запитаю в нього, — здалася дівчина. — Якщо Тимофій погодиться, то я вас познайомлю.

Увечері Орися з хвилюванням чекала свого милого в опочивальні. Уже стемніло, дівчина перевірила засови на дверях, щоби Баська, маленькі сестрички чи сам батько несподівано не ввійшли до неї. Легкий, ледь чутний стукіт у вікно сповістив, що Тимофій уже прийшов. Орися відчинила вікно, петлі якого завбачливо змащувала олією, аби не скрипіли. Тимофій, легко підтягшись на руках, безшумно вліз у кімнату, а Орися так само безшумно зачинила за ним вікно. Хлопець обійняв її за талію, зарився обличчям у розпущене світло-русяве волосся, відкинув його і, як і вперше, пристрасно поцілував шию.

— Щастя моє! — прошепотів закоханий козак.

Орися повернулася до нього, підвелася навшпиньки, щоби дотягнутися до його губ, але Тимофій сам нахилився до неї й почав цілувати. А цілувався він так, що в дівчини завжди перехоплювало дух. Відтак закохані сіли на лаву, а Тимофій спритно встиг посадити Орисю до себе на коліна.

— Ну що ти тримаєш мене, ніби маленьку дівчинку! — прошепотіла Орися.

— Ти і є моя дівчинка! — Тимофій притягнув її до себе й деякий час молоді люди просто цілувалися.

— Ой, що це в тебе? — запитала Орися, тому що, міцно притискаючись до Тимофія, відчула на його грудях твердий предмет. Знайшовши його й узявши в руки, дівчина побачила велике біле ікло.

— Що це? — з цікавістю запитала Орися.

— Вовче ікло. Цього вовка я сам убив ще підлітком. Козаки вірять, якщо вбити вовка, взяти його ікло й носити на шиї, то воно стане оберегом, що захистить свого власника від татарських стріл.

— А хіба молитви гірше оберігають?

— Ні, не гірше, — усміхнувся молодий козак. — Але ікло є ікло. Та й одним вовком стало менше!

Орися запустила свої тонкі пальчики в густий чуб Тимофія, потім її пальчики ковзнули по його голеній потилиці, вона поклала свою голівку йому на плече, але відразу ж стрепенулася.

— А можна тебе попросити?

— Проси, про що хочеш, моя ягідко!

— А ти не сердитимешся на мене?

— Ні. Чого тобі хочеться?

Орися трохи помовчала, а потім заговорила:

— Маю я подругу. Її звуть Катерина. Так ось, вона єдина, кому я розповіла про тебе. Вона нікому не скаже! До батька не дійде! Їй дуже хочеться з тобою познайомитися. Ось я і прошу тебе, щоби наступного разу на зустріч із нею прийти.

Тимофій пирснув зо сміху, тому що це все здалося йому кумедним.

— А не боїшся, що подружка відіб’є мене в тебе? — вкрадливо запитав він.

— Я тобі відіб’ю! — обурилася Орися й погрозила кулачком. — Та й заміжня вона, первістка свого чекає. А вагітним не можна відмовляти! Нудно їй одній удома весь час сидіти — чоловік так береже, що нікуди кроку ступити не дозволяє. Ось я й подумала, хай хоч один раз із нами прогуляється.

— Ну добре! Показуй мене своїй подрузі. Я не заперечую! — усміхнувся Тимофій. Потім узяв руку Орисі й надів їй на зап’ястя браслет.

— Це тобі від мене, — просто, без усяких передмов, сказав він.

У слабкому світлі скіпочки широкий браслет блиснув золотом і самоцвітами.

— Він же коштовний! — зніяковіла Орися. — Не варто робити мені такий подарунок.

— Але ж ти мені дорожча, щастя моє! Ти ж моє серденько, мій скарб, мій рай на землі, — відповів Тимофій, цілуючи своїй коханій ручки.