Ерік-Емманюель Шмітт - Готель між двох світів

Знову хапає пляшку і бачить, що вона вже порожня.

О’Ніл. Заждіть. У моєму авті є ще.

Волоцюга. Не треба. Гадаю, вже досить. Ви ж не звикли до алкоголю. Краще б…

О’Ніл. Оце вже ні! Я наполягаю! Ту пляшку я конфіскував в одного свідка, якого допитував. Залишив її в багажнику. На згадку. Хвилинку!

Виходить, вигукуючи «Еге-гей!».

Заходить насуплений Айнштайн — він поволі спускається до Волоцюги. Неначе двієчник, який бачить суворого вчителя, Волоцюга намагається прибрати серйозний вираз обличчя.

Айнштайн. Ви вже чули?

Волоцюга. Цей день увійде в історію!

Айнштайн. Авжеж, увійде — і позначиться на ній. Звісно, якщо історія ще існуватиме…

Волоцюга (врочисто піднімає руку). Кінець Другої світової війни!

Айнштайн (бурмоче). Не знаю, який вигляд матиме Третя світова, проте переконаний, що на Четверту людей просто не назбирається. Америка виграла війну, але людство втратило мир! (Розлючено.) Зрадники! Кляті зрадники! Ми готували бомбу, щоб воювати проти німців, а Трумен вирішив скерувати її на японців!

Волоцюга. На ворогів!

Айнштайн. Рузвельт так не вчинив би! Рузвельтові вистачило би демонстрації сили десь у пустелі, без жертв, щоби трохи охолодити японців. Якби він не помер, то тримав би віце-президента, цього недоумка, тупака Трумена, який винищив стільки японців, тільки щоби переграти росіян, щоби завадити комуністам звільнити Азію!

Повертається п’янезний О’Ніл, вимахуючи пляшкою.

О’Ніл. А ось іще одна пляшечка, щоби прилити бомбочку! За Хіросіму!

Айнштайн обертається до нього.

Айнштайн. Пане, ви святкуєте вбивство?

О’Ніл. Трясця, це він!

Він зупиняється, похитуючись, намагаючись утримати рівновагу.

Айнштайн. З ким маю честь?

О’Ніл. О дідько, дідько!

Айнштайн (простягаючи руку так, ніби вже почув ім’я). Дуже приємно! А я — Альберт Айнштайн.

О’Ніл. Взагалі-то ви не повинні мене бачити. (Махає руками.) Бачите мене? (Айнштайн ствердно киває. Тоді О’Ніл затуляє очі руками.) А так?

Айнштайн. А так уже не бачу.

О’Ніл. Чудово… тоді я залишуся так…

Айнштайн. Трумен спричинився до наймасовішої бійні в історії людства і хизується цим. Свято! Фанфари! Тріумф! Годує нас дешевими рецептами: «Ми створили сотні робочих місць», «Ми витратили мінімум коштів на максимальний результат», «Ми — найсильніші!».

О’Ніл не стримується і вигукує.

О’Ніл. Еге-гей! За Хіросіму!

Розлючений Айнштайн обертається до нього.

Айнштайн. Будь ласка, пане, поводьтеся пристойно.

О’Ніл (п’янючий, ховається за своїми долонями). А ви мене не бачите!

Айнштайн. Але чую! Бомбу кинули на середнє за розмірами місто населенням приблизно триста тисяч осіб. Ті, хто загинув не одразу, сконають найближчими днями — або від ран, або від опромінення, або від пожеж, спричинених досі небаченим жаром.

О’Ніл прибирає руки від обличчя і усміхається Айнштайнові, який із гіркотою веде далі.

Айнштайн. Триста тисяч чоловіків, жінок і дітей. Триста тисяч невинних. Триста тисяч цивільних.

О’Ніл. Заждіть! Хвилинку! (Ледве тримається на ногах.) Триста тисяч японців!

Айнштайн. І що?

О’Ніл. О! По-перше, японці — наші вороги. По-друге, японці… це японці!

Айнштайн, намагаючись стримати лють, вирішує ближче познайомитися зі співрозмовником і наближається до О’Ніла, не відводячи від нього примружених очей.

Айнштайн. Знаєте, ваші міркування надто складні для мене, шановний… шановний..?

О’Ніл. Айнштайн.

Айнштайн. Ні, Айнштайн — це я. А вас як звати?

О’Ніл. О, мене! О’Ніл. Патрік О’Ніл.

Айнштайн. О’Ніл… Чудове прізвище! Таке… американське! Хотів би я бути О’Нілом. Альберт О’Ніл… непогано, правда ж?

О’Ніл (зворушено). Дякую…

Айнштайн. Тож, містере О’Ніл, пропоную розвинути вашу думку. Коли ви кажете, що японці — то просто японці, то чи не маєте ви на увазі, що американець важить більше, ніж японець?

О’Ніл. Звісна річ!

Айнштайн. Дозвольте… мені кортить щонайглибше збагнути ваші шляхетні міркування: якби подібна бомба мала впасти тут, у Сполучених Штатах, то якого кварталу вам було б менше шкода: чорного чи білого?

О’Ніл (так, ніби йдеться про щось очевидне). Чорного, звісна річ!

Айнштайн. Авжеж… розумію… бо біла людина важить більше, ніж чорна. (О’Ніл ствердно хитає головою.) Тоді дозвольте ще одне запитання: хто важить більше — японець чи чорний американець?

О’Ніл мовчить, замислившись.

Айнштайн. Еге ж, тут швидко не відповіси. Щойно з’являється розуміння, буцімто люди в чомусь нерівні, відразу наштовхуєшся на тонкощі, не зрозумілі недорозвиненому інтелектові. То як, містере О’Ніл? Японець? Чи все ж таки чорний американець?

О’Ніл (скривившись). Чорний американець важить більше.

Айнштайн. О, я радий чути ваше зізнання!.. Таке типове для розвиненого інтелекту… Отже, чи можемо ми дійти висновку, що один білий американець важить чотирьох чорних американців, а один чорний американець важить… скажімо, восьми японців?

О’Ніл робить жест, який показує, що цифра має бути значно більшою.

Айнштайн. Шістнадцяти японців?

О’Ніл роздратовано показує, що треба збільшити кількість.

Айнштайн. Тридцяти двох? Шістдесяти шести? Ста дванадцяти? Атож, ви маєте рацію: ста дванадцяти японців!

О’Ніл. А він справді геній!.. Такий розумник. (До Айнштайна.) Хочу вам дещо сказати, пане Найн… Найнштайн… ви — не «червоний», чуєте? Ні! Ніякий ви не «червоний»! Я до них донесу… туди, нагору… їм, там, нагорі…