Володимир Григорович Брагін - В країні дрімучих трав

Треба розбити крупинку-кулю, з’їсти. Повернути собі зріст. Одягти костюм, що лежить біля пенька. Піти до міста. На поїзд я вже спізнився. Стривай! Адже собака стереже мій костюм. Я згадав волохаті колони — собачі лапи, що впиралися в землю, і здригнувся. Страшно! Ні, не страшно — адже прогнав я чудовисько-павука з сіті і собаку прожену! Але тут-таки я розсміявся: мабуть, я дуже стомився, плутаю масштаби.

А тим часом усе довкола набувало дивних і загадкових обрисів.

Чи це лише причулося мені? Десь неначе зашипів паровоз. Шипіння дедалі наближалося. Я вдивився й побачив: велетенська змія витягнулась і стала на хвіст. Вона розхитувалася праворуч і ліворуч, шипіла, шия роздулась. Гадюка! То ось чому — шипіння паровоза.

А поряд з гадюкою лежав пагорб — величезна куля з вистромленими списами. Їжак?

Велетні! Вони вийшли на нічне полювання.

Змія скрутилась і розкрутилась; блиснула хвиляста стрічка її спини. Змія накинулася на величезну кулю. Зірвався вітер, загойдалися трави-дерева.

Я зібрав усі сили, виліз на якесь дерево і з висоти побачив двобій цих велетнів.

Місячне сяйво спокійно й рівно освітлювало галявину, і мені все було добре видно.

Ось на одну мить куля ніби розкрилась: їжак уп’явся зубами в хвіст змії. Гадюка наче оскаженіла: почала кидатися в різні боки, намагаючись укусити їжака. Дарма! Вона наштовхувалася на голки.

Все виросло переді мною в незвичайних масштабах. І мені було важко переконати себе, що внизу — звичайні гадюка і їжак.

Двобій тривав. І мені здавалося, що їжак і гадюка то набували своєї звичайної, давно мені відомої форми, то виростали, видозмінювалися, набирали нових, велетенських розмірів. Що робити? Паморочиться в голові. Не треба дивитися на боротьбу двох страшних велетнів, не треба слухати хрипіння й сичання, що долинають знизу. Я вилазив на дерево все вище й вище.

А внизу боротьба ставала дедалі запеклішою.

Їжак міцно притиснув гадючий хвіст до землі. Гадюка намагається вирватись, та їжак не пускає.

Раптом боротьба припинилась. Їжак відскочив. Змія квапливо поповзла далі.

Вороги розійшлись. Я почав спускатися на землю, але побачив, що їжак покотився слідом за гадюкою. Знову сутичка! Їжак перегнав гадюку, стрибнув, уп’явся зубами їй у шию. Гадюка щосили стріпнулась. Їжак миттю скрутився клубком. Гадюка сичала, вона тицялася у різні боки. Та їжак був нерухомий. Він притис до черевця писок і лапки, підібгав свого короткого хвоста. Він рохкав і пихкав, мов парова машина.

Гадюка, певно, стомилася, відповзла. Вона повзла з останніх сил.

Їжак побіг, покотився слідом за гадюкою. Він наздогнав її і вп’явся в хребет.

Гадюка розхитувалась. Та їжак встромив зуби їй у шию.

І я, забувши про їхні велетенські розміри, кричу:

— Кусай! Кусай її, їжаче! Прокуси їй шию!

Їжак відбіг. Гадюка була мертва. Їжак зробив своє діло. Він відпочивав: вистромив лагідний писок, спокійно склав голки.

Потім він поволі, перевальцем, підійшов до мертвої гадюки й заходився її шматувати. Розірвав гадюку навпіл, схопив шматок і кудись побіг.

Невдовзі з’явилися два маленькі сірі горбочки, вкриті голками їжачки! Вони жадібно накинулися на здобич. їжак дивився на них, і мені здалося, ніби він насмішкувато посміхається.

Як я стомився від цього видовиська! Як хочеться спати! Та нічні шерехи, шелест, шурхотіння не припиняються ні на хвилину.

РОСЯНИЙ РАНОК

Де сховатися, де заснути? Я вмостився був на листку дерева, з якого спостерігав двобій велетнів, та вітер, що зненацька налетів, так гойднув його, що я мало не гепнувся додолу. Довелося спуститись на землю.

Сховатись і заснути під яким-небудь кущем? Я почав збирати на землі сухі травинки на підстилку. Рука торкнулась краю якоїсь ями. Внутрішній бік ями щільно обплетений мотузками. Павутиння? Певно, гніздо земляного павука. Я помацав коло гнізда. Поряд лежав якийсь круг. Чи не кришка від павучої нори? Адже земляний павук ліпить з піщинок кришечку для своєї нори. Чи вдома господар? Мабуть, ні, бо інакше кришка прикривала б щілину.

Проте кілька разів я все-таки провів гілкою по павутинню. Прислухався. Ніхто не відгукнувся з підземелля. Тоді я заліз у яму, обстежив її. Павутиння сухе. Де-не-де “штукатурка” облупилася. На дні ями лежали грудки землі. Певно, земляний павук назавжди покинув цю оселю.

Я вмостився в ямі якнайвигідніше і спокійно заснув.

Лунке бамкання розбудило мене. Удар дзвона — і тиша. Знов удар. Я прислухався: бамкання повторилося в іншому місці і знову урвалося.

Але ось уже звуки чути один за одним: то часто, то рідше, то ближче, то далі.

Я схопився на ноги і почав вибиратися з ями. Глянув угору і остовпів. Над отвором висіла величезна скляна куля. Вона мінилася на сонці всіма барвами веселки. Невже це краплина роси? А це бамкання — від падіння крапель?

На моїх очах куля почала видовжуватись і набувати форму груші. Ще мить — вона відірветься і впаде мені на голову. Вистрибнути я не встигну. Швидким рухом я простягнув руку, намацав кришку і закрив яму. Майже водночас оглушливо бамкнуло. Скляна куля розбилась об кришку. Як добре, що земляний павук, зробивши кришечку, виготовляє з павутиння вільну завісу й засуві Рятуючись від ворога, павук всовує кігтики в кришечку і міцно втримує її над своєю оселею.

Кришка так щільно закриває отвір, що, мабуть, цю споруду можна порівняти з корабельним люком.

Проте час вилізати. Я відкинув кришку “люка” — і скрикнув від захвату. Хоч куди подивитись — праворуч, ліворуч, попереду і наді мною в повітрі висіли, гойдались, а потім падали і розбивалися скляні кулі.

Бамкання… Бамкання стоїть у повітрі. Летять бризки-осколки в різні боки, а в бризках і кулях виграє сонячне проміння. Звуки і барви!

Здрастуй, дзвінкий росяний ранок!

ТІНЬ СТАРОГО ПЕНЬКА

З тієї хвилини, коли я проковтнув порошок і трави біля старого пенька враз піднялися, як голки дикобраза, потяглися вгору й оточили мене з усіх боків, — з тієї хвилини, хоч куди б пішов, я всюди бачив, відчував велетенську тінь старого пенька.

Хоч як би далеко відійшов від пенька, я все-таки відчував прохолоду цієї тіні. Пробираючись поміж велетенських дерев-трав, блукаючи нетрями, я раптом зупинявся і, спантеличено озираючись, хапався руками за голову: що ж це таке? Адже дерева, що от зараз гойдаються і шелестять, цей грізний ліс, в якому я опинився, були ще вчора травою, зеленою травичкою. Я толочив її ногами.

Тінь старого пенька простяглася далеко і лягла на ліс трав. Звичайно, можна піти з цієї тіні. Але