Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга перша)

Криниця недалеко, ось за бузиною, але Бронко не витягає йому свіжої води. Журавель може заскрипіти в нічній тиші й зрадити їхню присутність. Ось залишилося у відрі трохи перестояної води, бери, Олексо, пий!

Чути, як вода з булькотінням цідиться в горлянку. Ледь чутно запахло іржею. Олекса витирає рота долонею, широко, по-селянськи.

— Ти, не стіймо тут, — бере його Бронко за плечі й повертає півколом. Сорочка на плечах мокрісінька від поту. Бронко здогадується, що сталося: молодчики з ОУН, скориставшись з присутності в залі кількох комуністів, спровокували сутичку, щоб пізніше мати черговий привід нацьковувати польську поліцію на наших хлопців.

Нерозумно, що Олекса, замість замести сліди за собою, наводить поліцію просто на хату Завадків. Дурень! Коли б хто не знав його так добре, як знає Бронко, міг би запідозрити провокацію!

У прихатку, куди заводить Бронко Олексу, відгонить зів'ялою травою і кролячим послідом. Мацаючи ногами й руками, Бронко вмощує Загайчика на притрушені вологою травою дошки.

Око ще не звикло до темряви. Олекса необережно зачіпає ногою якусь бляху. Нічна тиша потроює брязкіт.

— Цс-с!

Бронко нахиляє голову, — достеменно так само, як перед тим його мама, — наслуховує.

Якби надійшли з вулиці, то їх кроки було б чути вже на розі, звідкіль починається тротуар.

Та на вулиці тихо.

Можуть, сучі сини, підповзти й городами. На трави впала роса, можна й не почути шелесту.

І з цього боку тиша. Яблуко чи груша м'яко впало з дерева.

— Ну, говори, але до речі…

— Я, — Олекса припадає лицем до вологої трави, — відправив на той світ Річинського…

— Ти, кинь вар'ята грати, а говори толком, що сталося!

— Я не можу толком… Ти не міг би принести ще води?

— Пізніше. Не вмреш без води. Ти був на вічі?

— Саме звідтіль іду.

— І що далі?

— Вийшов Річинський і почав крутити гітару про угоду з польським урядом… Ніби тому, що слов'яни…

— А ти не втерпів і гаратнув його каменюкою по маківці?

— Н-ні… ні… Я сказав лише, що за Збручем живе великий слов'янський народ. То, може, з ним ліпше приступити до згоди. Бронку, пити хочу!

— І більше нічого? — не зважає на останнє Бронко.

— Ще вигукнув я, щоб крутив гітару своїй попаді під периною.

— І що далі?

Олекса холодить губи холодною вологою трави.

— Я не пам'ятаю, що було далі. Я лише побачив, як він посинів і почав хапати руками повітря… А потім знявся крик і лемент, що помер…

— І все? І тому ти прибіг сюди, як очманілий?

Чути у темряві, як Бронко хруснув пальцями. Ех, навчились люди гартувати сталь — коби ще винайшов хто спосіб, як гартувати боягузів!

А тут, як навмисне, кілька днів тому Бронко якраз ставив у приклад Олексу Загайчика, доводячи товаришеві Каминецькому, що він — міщух[51] і просто-напросто упереджений щодо революційного гарту нашої сільської молоді. Мало що не в очі сказав йому це Бронко, коли Каминецький намагався довести, що у більшості хлопців з села бракує розуміння для організаційної і внутрішньої дисципліни, що навіть у своїх революційних виступах вони більш стихійні, ніж свідомі. І от тобі маєш, Гандзю, книш! У попа, напевно, була вада серця чи склероз мозкових судин, а цей зразу ж визнав себе за вбивцю. Роби з Таким революцію! А якби ситуація вимагала ліквідувати гада, провокатора, то такий «герой», напевно, й у штани наробив би!

— І чого ти так злякався, хлопе?

— А я не злякався… Але знаєш, був би ти на моїм місці… Як зчинився лемент, як підняли: «держіть убивцю…»

— То ти з місця почав тікати, щоб усі бачили, що ти вбивця? От ще раз… Я не знав, що ти такий…

Бронко нишпорить по кишенях за цигаркою. Цигарка знайшлася, але сірника — бог дасть. Нема — то обійдеться і без цигарки. Потримає лише її трохи насухо в зубах для заспокоєння. Розстроїв його той Олекса.

— Я не тікав. Хтось узяв мене за плечі і випхав з того місця, де я стояв, потім зчинився заколот…

— Ти, і ти нічого не здогадуєшся? Напевно, хтось з наших був біля тебе. «Заколот», «заколот»! Тебе рятували, дурний!

Бронкові стає жаль хлопця. Злість, що кипіла в ньому на Олексу, поволі остигає. Як ненавидить він у собі ці спалахи, а побороти їх не може! «Говоримо, до бісової матері, багато, лише говоримо про роботу серед селянських мас, а що конкретно я, Бронко Завадка, зробив для того, щоб підтягти ті маси до рівня свідомості робітничого класу?»

— Ходи в хату. Ляжемо на моє ліжко і ще трохи передрімаємо до ранку.

Тільки-но Бронко торкнувся клямки, як мама відізвалася з свого високого ліжка:

— То ти, Бронку?

— Спіть, мамо. Олекса ляже зі мною…

На це мама відповіла стогоном. Незадоволена вона гостем у таку пору. Весь цей візит здається Павлині Завадковій дуже підозрілим. Ох, не любить вона, коли Бронко приводить когось на ніч чи сам заночовує бозна-де. Чи сяк, чи так, а добром не пахне.

О господи, коли вже настане мир на цьому світі, а з ним і спокійні ночі для чесних людей?

А неспокій на світі, метикує вона далі, від того, що люди неспокійні. Не будемо далеко шукати. Візьмемо для прикладу її сина. Чи їй, матері, чи батькові, може, треба було, щоб серед ночі до хати вдиралась поліція й виводила його на «остро», як бандита якого? Пустили. Потримали кілька днів і пустили, а скільки це здоров'я коштувало? І чого шукає її син? Жив би собі мирно та працював, як інші людські діти. Яку працю має, така є, але, слава богу, не вистоює на ринку серед безробітних. І чого він хоче? Головою мур пробити? Мур міцніший за людські голови, дитино, хоч би тих голів не знати скільки зібралося б докупи.

А може, коли б одружився, то покинула б його ота політика, яка до добра не доведе. Ой, не доведе, чує її материнське серце!..

І з ким йому одружуватись? Чей же не з Сташкою Кукурбівною?

І вже відлітає від матері турбота про сина з приводу цих незрозумілих для її розуму недобрих справ і звільняє місце новій гризоті: Сташка Кукурбівна — не пара її синові. Не тому, що він має чотири класи гімназії, а вона заледве чотири класи народної школи. Жінці освіта — як перо до капелюха: може бути, а може й не бути, капелюх від цього не набагато зміниться. І навіть не