Марина та Сергій Дяченко - Армагед-дом

все, перестала нишком роздивлятись обличчя, дивилася лише на трибуну — та ще зрідка на Миколу Івановича.

Смаглявий говорив крізь зуби, майже без акценту. Маленька країна, казав він, не володіє ресурсами для ведення цієї програми; маленька країна заклопотана лише виживанням власних дітей. Проте артефакт, що утворився на території маленької країни і приніс стільки горя, є, правду кажучи, науковим скарбом, а за кожен скарб треба платити. Так, казав смаглявий, маленька країна знайшла покупця й домовилася про ціну. Експедиції буде надано усіляку підтримку. А вже наука, що пишається іменами Тернова й Зарудного, зуміє гідно використати… і так далі.

Лідка потяглася до вуха Миколи Івановича, що сидів поруч:

— А що… склад експедиції вже сформували?

Гладкий цивільник усміхнувся.

На трибуну піднявся незнайомий Лідці, з сірим обличчям і в такому самому сірому костюмі чоловік із охайною підшивкою різнокольорових, переважно жовтогарячих паперів. Дикція у нього була кепська; Лідка прислухалась.

— …людей молодих, готових до важкої, можливо, небезпечної роботи… які мають допуск відповідного рівня. Зухвалих, закоханих у науку, так, саме так, саме такими красивими словами… Допоміжний, технічний склад — п’ятеро людей. Науковий склад — п’ятеро людей… Персонали будуть затверджені окремо. Цього тижня відкривається фінансування. Програма розрахована на півроку, однак можливі корективи. Наступна нарада завтра, у цей самий час. Дякую, — це смаглявому, — усі вільні…

Микола Іванович кивнув Лідці:

— Ходім…

Провів її крізь натовп замислених людей, серед яких жоден не нехтував костюмом і краваткою, і з утаємниченим виглядом потягнув далі, уздовж коридору, помпезного, з дверима без табличок. Підштовхнув в одні з цих сліпих дверей, у вузькій, як пенал, приймальні виявилася секретарка — пані років шістдесяти, а за її спиною — повний народу кабінет, однакові костюми і краватки, і серед них той самий сіролиций, і тільки відсвіт оранжевої течки надавав його щокам теплого здорового відтінку.

— Костю, — сказав Микола Іванович.

Сіролиций кивнув:

— Зараз…

Кільце костюмів і краваток навколо нього хоч неохоче, але рідшало. Нарешті останніх співрозмовників вигнали в компанію секретарки, і Микола Іванович причинив за ними двері.

— Костю… Це невістка Андрійка Зарудного. Лідо, це Костянтин Гнатович.

Лідка кивнула, ніби ім’я сіролицього про щось їй говорило.

— Заради науки жінка… людина відмовилася мати дітей, — стиха сказав Микола Іванович, і Лідка здивувалась, бо формулювати проблему таким чином ніколи не спадало їй на думку. — Людина присвятила себе проблемам, які не встиг розв’язати свого часу Зарудний… Разом зі Славою, Ярославом Андрійовичем Зарудним, своїм чоловіком. Спадкоємність. Красиво, чи не так?

Сіролиций подивився Лідці в обличчя. Майже забуте відчуття — очі-свердла, ніби на допиті. Хай йому грець, та який стосунок він має до науки?!

— Пригадую, — сказав сіролиций Костя. — Дівчинка, здається, була першою, хто виявив… хто знайшов тоді Андрія.

Лідка ковтнула слину.

— Не нагадуй, — сказав Микола Іванович тоном стурбованого батька.

— Отже, ви вийшли заміж за Славка? І у вас досі немає…

Лідка підняла підборіддя:

— Я не вважаю за потрібне обговорювати цю тему.

— Це добре, — зробив несподіваний висновок Костя, не зводячи погляду з її обличчя, — ви вільні, мобільні, нічим не обтяжені… До речі, це ви тоді працювали з архівами Зарудного… старими, особистими архівами?

— Так, ну то й що? — спитала Лідка на тон нижче.

Сіролиций Костя кивнув:

— Так, розумію… так, Миколо, ти маєш рацію. Людина молода, рішуча… певною мірою втаємничена. Фахівець… майбутній фахівець. І спадкоємність. Спадкоємність… Красиво.

Лідка мовчала.

— Лідо, — обережно сказав Микола Іванович, — ти вже зрозуміла, що Костянтин Гнатович формує склад експедиції?

Якийсь час вона стояла, безглуздо дивлячись на жовтогарячі теки.

Потім усміхнулась так широко і щасливо, що вуха, здавалося, ось з’їдуться на потилиці.

Посварилися вони напередодні від’їзду. Лідка була схвильована, Клавдія Василівна, схоже, була засмучена й рано пішла спати. Ледве за матір’ю зачинилися двері, Славко підсів до Лідки на диван і сказав, ховаючи погляд:

— Лідо… недобре. Завтра їхати… Ну, ти жінка мені чи не жінка?!

Лідчині думки зайняті були зовсім іншим, а тому вона не відразу зрозуміла значення Славкової претензії. А зрозумівши, щиро здивувалась:

— Тобі що, не вистачає дівчат із Квітневого парку?

Він відсахнувся.

Він подивився так, ніби вона його вдарила. ТАК, що їй видалося доцільним виправдатися:

— Ну що ти, Славо, ми ж домовлялись… Джентльменська угода…

Славко підвівся і вийшов.

Невідомо, чим справа кінчилася б в умовах нормального, звичного плину життя. Але на ранок призначався від’їзд, а Славко був внутрішньо дисциплінованим і значно менше готовим до демаршів, ніж, наприклад, Лідка. А тому вранці подружжя, ніби нічого й не сталося, попрощалось із родичами і сіло в автобус — Лідка біля вікна і Славко біля вікна, за її спиною. Поля, лісосмуги, часом річечки, часом — згладжені невисокі пагорби…

До місця дісталися за добу.

Стояв туман. На контрольно-пропускному пункті всіх вигнали з автобуса і довго тримали на вітрі — доки вивчалися папери, звірялися пропуски на людей, машини й апаратуру. Солдати були Лідчиного покоління, всі смагляві й чорноокі, офіцери — на покоління старші, і серед них був один рудий, що розмовляв із несподівано сильним акцентом.

— Зарудний? — спитав він у Славка. — Родич?

— Син, — сказав Славко, але, як видно, безсонна ніч і похмурий настрій зітерли звичну гордість при вимові цього слова.

— О-о-о, — сказав офіцер із повагою. — Дуже.

Славко байдуже кивнув.

— Зарудна? — спитав офіцер у Лідки. — Дочка?

— Невістка, — сказала Лідка, щулячись від вогкого холоду.

— Наречена? — не зрозумів офіцер і подивився на Славка.

— Дружина, — сказав Славко з кривою посмішкою. Офіцер так нічого й не зрозумів.

Селище називалося Рассморт. Колись тут проживало майже дві тисячі мешканців, що промишляли морем; туристи, які влітку вкривали узбережжя, ніби живий килим, у Рассморті не приживались. Перебої з водою й електрикою, жодного пристойного готелю, злиденний кемпінг на березі, романтика для байдужих до комфорту і кого не засмучує, коли за клозет правлять зарості колючих кущів.

Під час апокаліпсису в Рассморті не було жодного туриста. Не сезон; дві тисячі місцевих мешканців звично тікали від берега, остерігаючись нашестя глеф, яких справді багато було в цих водах. Люди не стали чекати рекомендацій ЦО й на велосипедах майнули в бік найближчого райцентру — саме там демографічна карта темнішала, позначаючи більшу густоту населення, саме там слід було чекати на появу Воріт.

На півдорозі втікачів наздогнало радіозведення. Ворота відчинились, як гадалось, попереду біля райцентру, але й у Рассморті відчинились невеликі, на самому краєчку моря, Ворота.

(На той час, подумала Лідка, криво посміхнувшись, Ворота стояли відчиненими щонайменше півгодини.)

І тут мешканці Рассморта розділились. Частина їх визнала за краще продовжувати шлях, частина