Стівен Кінг - Стрілець. Темна вежа І

місці (крізь дірку проглядала підкладка), був недбало перекинутий через плече, наче демонструючи повну зневагу до того, що ні він, ні його господар не вписуються у витончений інтер’єр зали. Через надмірну худорлявість здавалося, що розкішні вуса, схожі на вигнуте руків’я, перехняблюють йому голову вниз, коли він згори дивиться на сина. Припасовані навхрест револьвери висіли на стегнах під ідеальним для рук кутом, витерті руків’я з сандалового дерева у тьмяному світлі кімнати здавалися бляклими й пасивними.

— Головний кухар, — тихо сказав батько. — Подумати тільки! Підірване залізничне полотно на кінцевій станції високо в горах. Падіж худоби в Гендріксоні. Може, навіть… неймовірно! У голові не вкладається!

Він пильно подивився на сина.

— Тебе це пригнічує? Терзає?

— Як сокіл — здобич. Розриває на шматки. Та й тебе теж, — сказав Роланд і засміявся — радше над вдалим порівнянням, аніж від полегшення, що ситуація прояснилася.

Батько й собі посміхнувся.

— Так, — відповів Роланд. — Гадаю… мене гризе сумління.

— З тобою був Катберт, — вів далі батько. — Певне, що він уже розповів про все своєму батькові.

— Так.

— Але ж він годував вас обох, коли Корт…

— Так.

— Як гадаєш, Катберта це мучить?

— Не знаю. — Та його це й не цікавило. Він не переймався тим, якими були почуття інших у порівнянні з його власними.

— Тобі це крає душу, бо ти думаєш, що спричинив смерть людини?

Роланд мимоволі знизав плечима, відчувши раптом невдоволення з того приводу, що мотиви його поведінки так ретельно досліджують.

— Проте ти розповів. Чому?

Хлопчикові очі розширилися.

— Як я міг промовчати? То ж була зрада…

Батько поривчасто змахнув рукою.

— Якщо ти зробив це заради якоїсь дешевої ідейки з підручника, то твої зусилля були марними. Якщо це так, то краще б усіх у Тонтоні отруїли.

— І зовсім не тому! — Cлова несамовито рвалися на волю. — Я хотів його вбити… обох їх убити! Брехуни! Паскудні брехуни! Гади! Вони…

— Продовжуй.

— …вони скривдили мене, — зухвало договорив він. — Внесли якийсь розлад, наплювали мені в душу. За це я ладен був їх убити. Прямо там, на місці.

Батько кивнув.

— Усе ясно. Це відчай душі, Роланде, а не ганебний вчинок. Хоча це й не етично, та тут не до моралі, високі моральні засади — не твоя парафія. Взагалі-то… — Він пильно вдивлявся в обличчя сина. — Ти, можливо, завжди будеш поза мораллю. Ти не такий винахідливий, як Катберт чи хлопець Ваннея. Втім, це навіть добре. Тебе завжди боятимуться.

Ці слова водночас потішили і стривожили хлопця.

— Його…

— Повісять.

Роланд кивнув.

— Я хочу це побачити.

Старший Дескейн закинув голову й гучно розреготався.

— Не такий вже ти й надзвичайний, як я гадав… а може, ти просто дурник. — Зненацька він закрив рота, стрімко простягнув руку й боляче стиснув синове плече.

Роланд скривився, але не здригнувся. Батько невідривно дивився на нього, і хлопець не відвів погляду, хоча витримати його було значно важче, ніж надіти на сокола ковпак.

— Гаразд, — мовив Стівен. — Дозволяю. — І різко повернувся, збираючись іти.

— Тату.

— Що?

— Ви знаєте, про кого вони говорили? Хто такий той добрий чоловік?

Батько знову повернувся до сина обличчям і уважно подивився на нього.

— Так. Думаю, що знаю.

— Якби ви його впіймали, — сказав Роланд задумливо, майже через силу, — то нікому б не довелося більше сунути голову в зашморг. Як кухареві.

Батько ледь помітно осміхнувся.

— Деякий час, можливо, й не довелося б. Але потім неодмінно, як ти влучно зауважив, з’явиться хтось, за ким плаче шибениця. Людям це потрібно. Рано чи пізно вони самі посприяють появі відступника, якщо реальних кандидатур не виявиться.

— Так, — відповів Роланд, одразу ж збагнувши, про що йдеться, й ця думка потім переслідувала його все життя. — Але якщо ви схопите доброго чоловіка…

— Ні, — категорично заперечив батько.

— Але чому ні? Чому б не покласти цьому край?

Якусь мить здавалося, що батько от-от назве причину, але за мить він просто похитав головою.

— Годі вже базікати. Дай мені спокій.

Роланд хотів нагадати батькові, щоб той не забув свою обіцянку, коли настане час і Гекс підніметься на шибеницю, але, тонко відчуваючи зміни батькового настрою, передумав, приклав кулак до чола, зробив реверанс і вклонився. Потім вийшов, швидко причинивши за собою двері. Він здогадався, чого цієї миті хочеться батькові, — потрахатися. Роланд знав, що батько й мати цим займаються. Щодо техніки виконання цього акту його вже давно просвітили, але уявний образ мальовничої пози породжував якесь душевне сум’яття і дивний комплекс вини. Через кілька років Сюзанна розповість йому історію Едіпа, яку він переварить із тихою задумою, міркуючи над незрозумілим і кривавим трикутником, що його становили батько, мати й Мартен, відомий у деяких місцевостях під іменем Фарсона, доброго чоловіка. А якби він захотів додати й самого себе, то вийшов би чотирикутник.

ХІ

Схил Вішальників розташовувався на Тонтонському шляху, і в цьому була певна іронія долі, яку міг би гідно оцінити хіба що Катберт — Роланд цього не розумів. Але навдивовижу велична і зловісна шибениця, незграбний силует якої вимальовувався на тлі яскравого синього неба, нависаючи над трактом для диліжансів, справила на нього незабутнє враження.

Цього дня обох хлопців звільнили від ранкових занять. Корт не без зусиль упорався з читанням записок від батьків: ворушив губами, час від часу киваючи головою. Закінчивши читати, він дбайливо сховав папірці в кишеню. Навіть тут, у Ґілеаді, папір був на вагу золота. Коли два аркуші опинилися в безпечному місці, Корт звів погляд у світанкове небо, забарвлене в синьо-фіолетові відтінки, і знову кивнув.

— Чекайте тут, — звелів він і пішов до перехнябленої камінної хижки, що слугувала йому житлом.

Повернувся він з окрайцем висівкового прісного хліба, розломив його навпіл і вручив кожному по шматку.

— Коли все скінчиться, покладіть це йому під черевики. І глядіть же зробіть, як я кажу, а то духопелитиму вас увесь наступний тиждень.

Зрозуміти, навіщо це потрібно, вони змогли тільки тоді, коли приїхали на місце верхи на Катбертовому мерині. Вони були перші, до прибуття інших залишалося ще добрих дві години, а до страти — чотири, тож Схил Вішальників був безлюдним, тільки граки й круки були скрізь, куди не кинь оком. Галасливі птахи обсіли масивну поперечну балку, що височіла над лядою люка — механізмом спорядження в потойбічний світ, — рядком сиділи уздовж краю помосту, змагалися за місце на сходах.

— Трупи залишають птахам, — пробурмотів Катберт.

— Давай піднімемося нагору, — запропонував Роланд.

Катберт глянув на нього якось сполохано.

— Туди? Гадаєш…

Роланд нетерплячим жестом перебив:

— До страти ще сила-силенна часу. Ніхто нас не