Валентин Лукіч Чемеріс - Ваші пальці пахнуть ладаном

из всех искусств», як назве кіно пролетарський вождь. (Кіно – від грецьк. kineō – рухаю. Кінематографія – мистецтво, яке продукує рухомі зображення на плівці і створює відчуття реальної дійсності.)

У 1946 році Луї передасть французькій синематиці 1800 стрічок, знятих разом із братом.

У 1898 році він зніме свій останній фільм «Пристрасті Ісусові», і брати повернуться до промислового виробництва кіно– і фототоварів на своїй фабриці в Ліоні.

Уже в 1913-му брати виготовлятимуть по 6000 фотопластинок на день, щомайже 30 років користуватимуться великою популярністю – аж до появи нових матеріалів, які лежать в основі сучасного кольорового фото.

У 1948 році Луї Жан Люм’єр помре в місті Бандоль. (У Франції нині створена премія імені Люм’єра, що присуджується за документальне кіно.)

…Зайняті клопотами з переїздом до Москви, Левченки тоді на появу в Парижі якихось там «рухомих фотографій» не звернули уваги. Черговий атракціон по викачуванню грошей у наївних! Та й атракціонів уже було-було… А що його названо якимось там кінематографом – чи не все одно.

Не могли й уві сні подумати, що минуть роки і саме їхня первісточка Віруся, «полтавська галушка», стане королевою того кінематографа, що його винайшли кмітливі брати Люм’єр і який спершу назвуть «Великим німим»…

Частина друга-2

І прийшло двадцяте сторіччя

І було наказано «учинять стрельбу из пушек или из ружей, пускать ракеты, по ночам зажигать огни из хвороста или соломы»

…На стиках рейок стукотять колеса, вагон похитується, щось скрипить та й скрипить у нічній тиші, наче хтось скаржиться на долю свою…

За вікном, коли виглядала, – на далекому обрії в пітьмі ночі, куди мчав поїзд, все щось спалахувало червоно й загрозливо – чи то гроза в тих краях шаліла, чи то навстріч котилася війна…

Віра Холодна їхала назустріч фронту, а їй у ту ніч здавалося, коли згадувала своє полтавське дитинство, що вона, маленька Вірусенька, тоді ще «галушечка» двох рочків, разом з мамою і татом, якого вже немає у цьому світі, і меншими сестричками, яких тоді ще не було, поїздом Полтава – Москва спішить до бабусі у загадкову Москву, де її чекає звичайно ж, нове і, звичайно ж, незнане їй життя, де вона має стати якоюсь там королевою – власне, якогось – теж їй незнаного екрана…

Стукотять колеса, брязкають буферні тарілки, м’яко похитувався привілейований («панський»!) вагон, але все ще десь щось скрипить і зітхає, наче скаржиться на долю свою невдатливу, лиху, а там, попереду, куди на всіх парах мчить поїзд із зеленими вагонами, у яких плакали й співали, із жовтими та синіми, у яких німувала благодать, мчать назустріч далекій, яскраво– чи загрозливо-червоній заграві в твулок – обмежений двома рядами будинків простір для їзди та ходіння між двома вулицями) у Москві й нині чотири: Великий, Малий, Середній та Нижній. І всі вони виникли на території колишніх Кисловських слобід.

Як свідчать історики, «кислошники», котрі професійно квасили та солили овочі, ягоди, готували кислі напої, квас, щі, – для государевого двору – селилися при Опричному дворі Івана IV Грозного. У XVII столітті там виникли дві Кисловські слободи – двірська і патріарша.

Оскільки продукція «кислошників» надходила до царських та патріарших столів, то за ними у ті часи здійснювався особливий нагляд.

Цареві слуги, прикажчики наглядали, аби «вином и табаком не торговали и корчмы и никакого воровства не чинили, и приезжих и пришлых всяких чинов людей несродичей к себе во дворы никого не принимали, из дворов своих на улицу в Кисловке всякого помету не метали, а кто будет нарушать эти правила и таких людей винопродавцов, имая с вином и питухов, и корчемников, и воровских людей, приводить вверх в Приказ Мастерской палаты», що відала постачанням харчів для царського двору…

Всі Кисловські провулки після 1917 року були перейменовані, але починаючи з 1994-го їм усім повернули історичні їхні назви. Там досі збереглися старовинні будинки, зведені починаючи з 1806, 1817–1820 років і пізніше, тож архітектурний їхній вигляд старовинний.

Край той був у всі часи тихим, патріархальним, де час ніби зупинився, і це в Кисловські провулки вносило свій шарм.

У біографії Віри Холодної зберігся непевний рядок: «Родина Левченків поселилася в Москві в районі тихих Кисловських провулків (як уже зазначалося, їх було чотири), але в якому саме – встановити досі не вдалося».

…Отож в одному з будинків, розташованих в одному з Кисловських провулків, і минуло дитинство майбутньої «королеви екрана».

До десяти років дівчинка, як за тодішнім звичаєм, вчилася дома. За її виховання взялася бабуся Катерина Володимирівна.

Бабуся була сувора, вимоглива і наполеглива.

Віра старалася, рано навчилася читати і читала добре, швидко і все запам’ятовувала, була слухняною, бабуся радувалась успіхам онуки в читанні. Сама підбирала, що їй читати – в основному, «благопристойні» книги. Їх і давала онуці на сон грядущий. А Віра потай читала книги про морські пригоди, про піратів чи розбійників – бабуся й на дух не переносила такого чтива, вважаючи його не літературою, а так… бозна-чим. А онука тайкома те чтиво ковтала – особливо про корсарів. І взагалі, про мужніх моряків (морем вона тоді – ще не бачивши його в очі – просто марила), про різних розбійників та шукачів пригод, яким і море було по коліна…

А загалом росла тихою, слухняною дитиною, а що воно вечорами читає у своїй спальні, бабуся довгий час і не здогадувалася.

Сімейне життя Левченків поступово налагоджувалося в Москві. Допомагали родичі, вони прискіпливо опікувалися Левченками, тож благоустрій родини поступово облаштовувався. В їхньому будинку почали приймати гостей, влаштовували вечори, на яких, за модою тих років, грали в шаради та «живі картинки»: кілька учасників розігрували сценки, а глядачі мали вгадувати – слово чи літературний твір. Або й сюжет відомого роману.

Віруся охоче брала участь у розігруванні «живих картин», а ще часто співала. Особливо разом з батьком – в обох голоси виявилися просто чудові. А коли гостей не було, Віра любила розігрувати «живі картини» зі своїми ляльками. Їм вона любила переказувати прочитані книги.

Дитиною вона мала, правда, деякі дивацтва. Так, наприклад, могла годинами розмовляти сама з собою або зі своїми ляльками, шила їм платтячка з різних шматочків, придумувала моделі, що вражали скромністю та елегантністю. А ще любила все живе: собак, кішок, коней, метеликів, а ось миші, які час од часу з’являлися в їхньому домі, приводячи бабусю в святий гнів, коли вона проклинала ті створіння, не тільки її не лякали, а навпаки, викликали