Бернард Вербер - Завтра будуть коти

повторювалося п’ять разів, система видавалася простою. Однак у якийсь момент, коли я натис на важіль, корм не з’явився. Тоді я став тиснути сильніше, енергійніше. Нічого не відбулося. Це було незрозуміло й нестерпно. І знову дзвінок, знову червоне світло, але важіль не спрацьовував. Це мене дуже дратувало. А потім, не розумію чому…

— Невже?

—... після котрогось дзвінка і нової спроби натиснути на важіль корм нарешті з’явився. Мені полегшало. Звичайно, я подумав, що щось зламалося. Потім така несправність періодично повторювалася. Я силкувався зрозуміти, чому. Мені потьмарилося в голові. Це трапляється, коли я далеко відходжу від важеля? Чи коли занадто сильно тисну? Чи коли обома лапами одночасно? Чи коли нявчу кілька разів, перш ніж діяти?

— І що ж виявилось?

— Насправді це був науковий експеримент. У мене викликали умовний рефлекс. Це «рефлекс Павлова»: звук дзвінка і світло провокували в мене виділення слини. Але їх цікавила не слина, а моя здатність терпіти цю дивну ситуацію.

— На твоєму місці я б розгнівалася.

— Я шаленів від люті! Хотів зрозуміти, як отримувати корм щоразу! Коли його не було, я стрибав, нявчав, завивав. Людські обличчя спостерігали за мною через решітку. Я благав їх полагодити систему. Навіть коли не був голодний, я хотів лише, щоб це працювало. Завжди. Систематично.

— Мені тебе шкода.

— Цей експеримент ще трохи потривав. Я божеволів.

Сіамець хрипить, а його погляд стає жорстким.

— Були інші коти, які переживали те саме, що і я. Усі вони реально і невиліковно збожеволіли.

Він розчаровано зітхнув.

— Згодом я дізнався, що був єдиним, хто мав достатньо міцну психіку і не зламався.

Він знову розгладжує вуса.

— Експеримент проводила білявка у білій блузці, яка пахла трояндами.

— Софі?

— Згодом вона обрала мене для інших маніпуляцій. Я брав участь в експериментах зі сном, коли мене записували під час сну, аналізуючи процеси, що відбувалися в моєму мозкові. Ти знаєш, що ми, коти, спимо і бачимо сни найбільше з усього царства звірів?

— Так, ти вже мені про це казав. Ми спимо половину доби, а люди — лише третину.

Він наче й не гнівається на мої зауваження.

— Думаю, саме так ми отримуємо найлегший доступ до невидимих світів.

Чухаю потилицю: я б хотіла, щоб він розказав, як отримав своє Третє Око.

— Софі провела багато експериментів наді мною і щоразу переконувалася, що я найвитриваліший і найвразливіший. Тому одного разу вона мене прооперувала і пересадила мені Третє Око.

Він знімає пластиковий бузковий ковпачок, який затуляє дірку в черепі, і я знову бачу маленьке прямокутне заглиблення з металічними краями.

— Це ще називається «інтерфейс комунікації». Це приймач USB, обладнаний дуже тонкими електричними дротами, у кількох точках приєднаними до мого мозку. Вона охрестила його «ОКО» (Оптимальний КОмунікатор). Через нього Софі могла надсилати просто до мого мозку спочатку чисті відчуття, потім музику, а потім і зображення.

— Просто до твого мозку — завдяки цьому пристосуванню?

— Спочатку це не працювало. У мене були мігрені, я блював. Потім Софі відрегулювала сигнали. Їй вдалося поєднати звук і зображення. Стало легше. Згодом вона навчила мене розуміти її мову. Таким чином дала мені доступ до інформації про світ людей.

То ось це і є секрет Піфагора! Я роздивляюся ближче його порт USB, нюхаю, облизую. Інформація про людей не має ні смаку, ні запаху.

— Це забрало сім років. Сім років менш чи більш болючих випробувань, щоб створити канал передачі людських знань, які б могли бути засвоєні котом. У той день, коли це запрацювало, мені здалося, що відчинилися двері, за якими — світло. Тепер я міг зрозуміти їхню поведінку. Розшифрувати їхню цивілізацію.

Зрештою, все не так складно: у черепі зробили дірку, туди вклали металевий і пластиковий прилад, під’єднали електричні дроти, — і цього виявилося достатньо, щоб зрозуміти їхній «всесвіт»?

— Тільки-но я отримав першу базову інформацію, необхідну для проникнення у таємниці їхньої системи, мені довелось опановувати слова, зображення, людські поняття. Я запам’ятовував усе з такою радістю й насолодою, якої був позбавлений усі попередні роки. Цікавився кожною дрібницею, хотів усе зрозуміти. Я без труднощів запам’ятовував назви тварин і рослин, географічні назви, абстрактні поняття, просто слова зі словника. Це було найскладніше: правильно узгоджувати елементи. Тобі можна показати будь-що, але якщо ти не маєш ключів для розуміння зв’язків, усе залишиться незрозумілим.

— Тобі знадобилося сім років, щоб збагнути їхню цивілізацію?

Піфагор кивнув головою.

— Найбільше я здивувався, коли Софі пояснила мені дослід, який я пережив. Отримання чи неотримання корму, коли активізувалося червоне світло і дзвінок, насправді було пов’язане із системою випадковостей. І навіть якби я удосконалював свій мозок все життя, однаково ніколи не був би спроможний зрозуміти систему, засновану на випадковості. Хтось інший просто з’їхав би з глузду.

— Ми завжди хочемо надати сенсу всьому, що відбувається у нашому житті. А ти здатен прийняти ідею, що те, що відбувається у твоїй клітці, виходить за межі твого розуміння! Але який сенс людям робити котів божевільними?

— Софі мені потім усе пояснила. Це був експеримент над залежностями. Метою було зрозуміти почуття закоханості, яке об’єднує людей чоловічої і жіночої статі. Дослідження показало, що йдеться про форму емоційної прив’язаності.

— Про сексуальність?

— Потяг до окремих, обраних сексуальних партнерів. Це їх збуджує. Як людська самиця може доводити до любовного шалу людського самця?

— Подавати знаки приємними запахами?

— Ні, давати чи не давати йому корм цілком випадково. Це називають «фатальна жінка». Винагорода і відсутність винагороди, яка роздається в ірраціональний спосіб, робить усіх чоловіків цілком залежними і потенційно… божевільними.

Не знаю, чи правильно я розумію.

— І люди вивчають «вплив фатальних жінок» на фрустрованих чоловіків, мордуючи котів?

— Цей науковий експеримент замовили для ілюстрації у жіночому журналі з психології.

— Ну, якщо б мене сексуальний партнер збуджував, а потім без причини цього збудження позбавляв, я знайшла б іншого, який давав би мені це регулярно і без вагань…

— З цього експерименту я зрозумів: щоби бути щасливим, не можна ніколи залежати від іншої особи.

Тепер я чухаю вухо.

— Саме тому ти не хочеш кохатися зі мною? І мало їси, і не захищаєш свою миску чи свою територію?

Він схилив голову, ніби людина.

— Той, хто нічого не має, нічого не втрачає. У мене був лише один страх, страх стати чиєюсь власністю. Отже, я позбувся усього і виживаю, не залежачи ні від чого й ні від кого.

Знову згадую про Фелікса і розумію тепер, що через прив’язаність він втратив свої яєчка, а через свою прив’язаність до котячої