Роман Купчинський - Перед навалою, Роман Купчинський

мені втечете… Але ні! — додав по хвилі. — Не так легко було б вам покинути нас без прощання.

Моргнув сивими бровами до пані Керницької, а вона, сміючись, хитнула головою. Зварич не мав навіть часу завстидатися — так швидко потягнув його за собою панотець, а за ними гурмою посунули в кімнату всі решта. Загомоніли нараз просторі попівські кімнати сміхом і розмовою. Кожний мав щось спитати, кожний мав щось сказати, і говорили всі разом, так що Зварич не знав, кому першому відповісти.

— Ідуть! — скрикнула якась пані, і все кинулося до вікон.

На подвір’я входили стрільці, всі без одного, бо один остав на сторожі коло крісів. Зварич мав хвильку часу, щоби прийти до себе і розглянутися в ситуації. Досі не було можности ні нагоди. Ненадійна стріча з Наталкою вивела його до тої міри з рівноваги, що на ніщо не звертав уваги. Потім так усі нахлинули на нього, так разом говорили і питалися, що він не міг віддиху злапати. Розгубився зовсім серед нежданої обстановки і несподіваного числа людей.

А на приходстві справді було людей незвичайно багато. Кілька священиків, пані, панночки і діти — все те зібране в однім домі, мов на празник або іменини. Старий панотець зрозумів, видно, здивовані погляди Зварича, бо присівся коло нього і пояснив.

— Вас дивує, що в мене стільки осіб. Вакаційна колонія! — сказав сміючись.

— Не так вакаційна, як воєнна, — поправила якась молода пані, обертаючись від вікна.

— То це все родина отця-добродія? — спитав Зварич старого.

— Як не родина, то майже родина. Пані Керницька — мойого товариша дочка. Отся пані — невістка мого тіточного брата. Той, знову, — священик, моєї жінки свояк. Тамтой, лисий, — мій дуже добре знайомий, ще з часів семінарських. І так далі, і так далі. Бачите, самі свої!

В тій хвилі відчинилися двері, і до кімнати почали входили Зваричеві товариші. Старенький господар дому вітав сердечно кожного з них і голосно представляв усім гостям. Хлопці спершу почувалися ніяково, не знали, де мають станути, як обернутися і що робити з руками. Не влежався ще на них військовий мундур і зв’язував їм руки. Василевич, салоновець першої води, раз у раз то запихав руку до кишені, то пригладжував волосся. Перфецький відкашлював, ніби хотів щось сказати, а Черник дивився на свої заболочені черевики і водив рукою по зарослій щоці. Але щирість і сердечність старого панотця швидко привернула хлопцям давню певність себе.

— Сідайте, панове, сідайте, дорогі гості. Прошу! — бігав коло них старенький господар і кожного зосібна саджав за великим столом.

— Не маю вас так чим гідно погостити, панове, — приговорював. — Самі собі будете винні. Не дали ви нам знати, а тепер хіба дістанете яких вареників, бо м’яса не маю.

На згадку вареників Качур підняв голову ї пильно надслухував. Це він раніше мріяв про них і тепер тремтів за сповнення цієї мрії.

— Отче-добродію, прошу собі не робити заходу, — відпрошувалися стрільці. — Ми маємо з собою все.

— Що маєте?

— Маємо каву, хліб…

— І ще що?

— Більше нічого… але це нам вистане.

— Тримайте ви свою каву і свій хліб на гірші часи, а в мене будете їсти те, що я вам дам.

Хлопці стулили губи, як перед учителем, і тільки всміхалися вдоволено, бо ця пропозиція зовсім їх не боліла. Відколи в хаті з’явилися другі стрільці, Зварич не був уже центральною фігурою товариства і мав змогу оглянутись за Наталкою. Побачив паню Керницьку в дверях і підійшов до неї. Повела його до другої кімнати і замкнула за собою двері:

— Кажіть, що з ним?! Де він? Чи ви бачили його? — питала нетерпеливо.

— Бачив, пані добродійко, ще у Львові. Але я про все написав у листі до дядьків.

Керницька махнула рукою.

— До нас, здається, пошта вже тоді не йшла. Де ж ви його бачили?

— У Львові, як провадили арештованих. На вулиці.

— І говорили що?

— Не можна було. Я тільки крикнув до отця, і він пізнав мене.

— А де ж він тепер? — питала Керницька крізь плач.

— Не знаю. Мені казали, що їх усіх вивезуть до Перемишля або навіть і Кракова і там будуть переслухувати.

— Бійтеся Бога. Та це може ще з місяць потягнути!?..

— Ні, пані добродійко. Я певний, що до тижня все буде полагоджене. Так говорили всі у Львові і так само кажуть у нашій Головній команді.

— Як же ж муж виглядає? Дуже поділало це на нього?

— Отець парох дуже добре тримається, — видумував Зварич. — Видно, не бере собі цього до серця… Всміхався до мене і кивав рукою.

Пані Керницька відітхнула з полегшею.

— Хвалити Бога, — сказала втішно. — Може, пан Біг дасть, що йому нічого не станеться.

Але по хвилі знову задзвеніли сльози в її голосі.

— У Львові ще, може, не піддався, але, як повезли його далі… Хто зна, що з ним тепер діється…

Затулила хусточкою очі і душила в собі плач, щоб не вибухнути риданням у чужій хаті, серед чужих людей. Зварич розгублено дивився на її голову і тільки бачив, що чорне волосся пані Керницької густо переткалось срібними нитками журби. За два тижні прибуло цього срібла більше, як за цілі роки.

Нарешті пані Керницька відняла руки від очей і глянула безпорадно на Зварича.

— Що ж тепер?.. Порадьте мені, що я маю робити?

— Не знаю, пані добродійко, — розвів руками Зварич. — Але як пані добродійка вже сюди заїхали, то треба їхати далі.

Пані Керницька заломила руки.

— Ну де ж я вже далі поїду?!.. До кого і з чим?!..

Зварич сам не знав, як цю справу вирішити. Чув, що багато нашої інтелігенції виїхало до Відня, і вхопився тієї думки.

— Може б, до Відня!? Там є наші посли і загалом багато наших. Щось порадять, поможуть… А по звільненню може й отець парох тамтуди поїхати…

— Добре, до Відня, — приставала пані Керницька, — але в який спосіб я там дістануся? Як мене пустять туди?

— Пустити пустять, тільки біда з залізницею. Де сісти і як до неї дістатися… Хіба винаймити підводу в селі.

— Пощо наймати?! Ми ж маємо свої коні!

— Як то? То пані добродійка своєю фірою?! Аж сюди кіньми?

Керницька блідо всміхнулася.

— Правда, що я вам — ще того не говорила. Так! Ми своїми кіньми з Бужан аж сюди. Від села до села, та й заїхали.

— А що ж дядьки?

— Осталися вдома. Пан Городюк казав, що він нікуди не їде, бо його обов’язок остатися з людьми. А ви знаєте свою