Моріц Жігмонд - Родичі, Моріц Жігмонд

Довелося чекати но-Вого наказу, щоб виправити становище. Бістріцаї вирішив вмонтувати в стіни траверзи, підперши їх сталевими °а"лками. Школа стала скидатися на якусь химерну фортецю. Дітей на тиждень розпустили. Ясна річ, вони дуже раділи, але разом з тим ніяк не могли збагнути, чому їхні класи схожі на фортецю. Пішті було неприємно дивитися на спотворену будівлю. Він відчував: щось тут не так. Особливо прикрою здалася йому брутальність Макроці, який у відповідь на Піштині скарги заявив, що не потерпить ніяких підозр, хоч Пішта нічого й не підозрював; він тільки висловив власну думку з цього приводу.

Все це блискавкою промайнуло в голові обер-прокурора, поки він, чекаючи на Бістріцаї, слухав доповідь про свиноферму.

Коли інженер увійшов у кабінет, Пішта уважно читав якісь папери. Бістріцаї був напрочуд люб'язний, підкреслено ввічливий і так єлейно всміхався, що Пішті стало гидко.

— Розкажи, будь ласка, докладніше про ту свиноферму? — звернувся він до інженера.

— Ферма... з самого початку, так би мовити, була дутим підприємством... фікцією... І справа з нею скінчиться так, як звичайно кінчаються всякі справи, побудовані на піску...

— Тобто як? Бістріцаї засміявся.

— А так!

Пішта замислено спитав:

— А які там будівлі?

— Просто чудові. Набагато сучасніші, ніж уся Кеба-ня 1. Будівництво велосй за найкращими проектами... Абсолютна чистота. Щодо санітарії — повний порядок. Все там гаразд, але все занадто роздуте... не враховані коливання економічної кон'юнктури. Лихо в тім, що немає капіталу.

1 К е б а н я — приміський район Будапешта, відомий своїми свинофермами.

Вони довго радилися. Пішті довелося вивчати цю справу так, як вивчав він розділи з підручника математики, коли допомагав синам готувати уроки.

Згодом він викликав радника з економічних питань. Вони втрьох до самого обіду вивчали документи.

Виявилося, що дефіцит був величезний. Мабуть-таки без кримінальної справи тут не обійтися...

— Доведеться притягати людей до відповідальності! — гримнув Пішта і ляснув.долонею по столу.

— До відповідальності? — перепитав радник з економічних питань.— До відповідальності? —

Та Пішта вже картав себе. Навіщо передчасно зчиняти галас?..

— Будь ласка, виклич екіпаж, поїдемо туди, розберемося на місці.

Управа мала машину, але радникові з економічних питань давали тільки коней. Він пбдзвонив і за кілька хвилин йому доповіли, що екіпаж подано.

Вони поїхали в Харангош. Треба сказати, що сам факт будівництва свиноферми на землях управи був незаконний. В жодному документі не було зафіксовано, що ця ділянка подарована, надана в тимчасове користування або продана свинофермі. В справі брали активну участь усі зацікавлені сторони, але про юридичний її бік ніхто не подбав. Таким чином, управа мала змогу тримати це заплутане діло в своїх руках, а яким чином його кваліфікувати — то вже залежало від бургомістра.

їхати було дуже приємно. Стояла чудова осінь, по рівнині стелився легкий туман, крізь який ледь-ледь пробивалося сонячне проміння. Селяни збирали кукурудзу, і по шляху їхали навантажені підводи. Побачивши екіпаж, візники звертали на узбіччя, поступаючись дорогою.

— Шкода, що я не взяв рушниці,— мовив Бістріцаї.

Але Пішті було не до полювання. Він навіть не бачив сполоханих пташок та зайців, що покидали свої схованки.

На фермі панувала тиша. Свиней вивезли, бо не вистачало кукурудзи для відгодівлі. їх розпродали як підсвинків. Величезна ферма з бетонованими свинарниками та доріжками, з просторим подвір'ям скидалася на якийсь зачарований замок.

Ще не так давно, всього місяця з півтора тому, тут велося "канадське господарство", а тепер усе навколо мовчазне, німе. Тільки в декого з персоналу ще залишилося по одній-дві свині. Над коморами для кукурудзи та цехами для переробки м'ясної продукції кружляли зграї вороння.

Пішта довго дивився на ферму, але на думку нічого путнього не спадало.

— Он туди збирався перебратися Фері Боронкаї,— сміючись мовив головний інженер і показав на величезний адміністративний корпус.

Вони якийсь час мовчали.

— 01 Мало не забув! Твій дядько Берці надіслав телеграму,— знову озвався Бістріцаї.— Повідомляє, що вже відправив з келешерської шахти перші два вагони.

— Які там іще вагони?

— Які? Та з вугіллям.

Пішта розгубився. Він не сподівався, що справа з вугіллям так просунулась уперед...

— Треба з цим обережно,— мовив він.

— З чим?

Пішті не хотілося казати щось погане про старого; тому він згодом додав:

— Мій дядько — досвідчений комерсант, —але все ж таки довіряти йому гроші не слід. Треба оплачувати тільки ту кількість вугілля, яка вже прибула.

— Старий Берці хоче укласти угоду, за умовами якої він міг би одержати принаймні сто двадцять тисяч пенге авансу. Він має намір фінансувати цими грішми шахту. Це не така вже йвелика сума. Якщо тільки вугілля добре, то, в принципі, для цього немає ніяких перешкод.

Пішта мовчав. Сто двадцять тисяч пенге! Коли він не помиляється, то йому належить з них двадцять чотири тисячі...

— Я можу сказати тільки те, що вугілля треба найре-тельніше перевірити. Зі свого боку, я не беру на себе ніякої відповідальності.

— Еге, шановний пане обер-прокурор, якщо ти не береш на себе відповідальності, я не прийму вугілля. Адже ще й угода не підписана.

— Навіщо ж тоді Берці його відправляє?

— Щоб підкріпити угоду ділом.

— Туг, звичайно, немає нічого поганого, й можна не хвилюватися. Однак тепер, коли я бачу оцю ферму... їй-бо, не хотів би я встрявати в таку халепу.

— Вовків боїшся — в ліс не ходи!—озвався радник з економічних питань, який любив вставляти в свою мову прислів'я.

Пішта поліз в кишеню за носовичком, щоб витерти очі. які засльозилися від холодного вітру. І лише потім глянув на нього. Ти ба! Він тримав у руці жіночий носовичок! Невеличкий, тоненький, напахчений парфумами...

"Звідки це? Як він попав до мене в кишеню?"— Пішта довго роздивлявся прозорий білий клаптик матерії, обшитий тоненьким мереживом.

Ще раз понюхав. Ні, запах незнайомий. Це не Лінині парфуми. Дружина віддає перевагу "Білій троянді", а цей запах якийсь чужий, хвилюючий і звабливий...

Пішта уявити собі не міг, яким чином носовичок опинився в його кишені. Щоправда, був він не на звичному місці, а в правій кишені піджака, куди Пішта ніколи не клав своїх носовичків. Чому ж він поліз по носовичок саме в цю кишеню? Певне, несвідомо відчував, що він лежить там...

Дивина та й годі!..

Ковзаючи поглядом по обличчях своїх супутників, Пішта не переставав думати про той маленький носовичок.

— Що сталося, мій любий пане обер-прокурор? Кримінал?— спитав головний інженер.

— Що ти маєш на-увазі?

— Бачу, ти не впізнаєш носовичка. Поцупив у когось і не пам'ятаєш у кого.

Пішта стояв ні в сих, ні в тих. Потім обличчя його почало червоніти, і він зашарівся так, що не помітити цього було неможливо.

Головний інженер, сміючись, докинув:

— А ну ж бо, пригадай, у чиєму будуарі ти був останнього разу?

— Не мели дурниць!— буркнув Пішта.— Це носовичок дружини.

— Еге ж, дружини, через те й не впізнав!— невгавав головний інженер.

Пішта недбалим рухом сховав носовичок у праву кишеню піджака. Але відразу ж переклав його в ліву внутрішню кишеню й ледь помітно всміхнувся. Проте він не передбачив, який небезпечний цей вчинок. За хвилину Пішта відчув запах парфумів, а ще за мить — що ті парфуми зігрівають його, збуджуючи якесь химерне почуття. Він уже не міг слухати розповідь про свиноферму; ця справа відразу втратила для нього будь-яке значення.

Раптом Пішту кинуло в жар. Він згадав, звідки в нього цей носовичок. Безперечно, це сталося тільки там... Авжеж... тільки там. Але яким чином носовичок опинився в кишені?.. Пішта не міг згадати, коли брав його в руки... Тут криється якась таємниця. Це, безперечно, носовичок Магдалени. Але ж він, Пішта, навіть пальцем не ворухнув, щоб заволодіти ним.

Він пригадав, як колись давно, ще в студентські роки, украв носовичок в однієї дівчини. Той носовичок хвилював його .ще довго після того, як він перестав зустрічатися з дівчиною. Ліна згодом кудись заховала носовичок, а потім і знищила, бо, певно, вважала, що то якийсь особливий сувенір. Однак у Пішти нічого не було з тією дівчипою. Вкрав носовичок — ото й усе! Поставив собі за мету вкрасти — і зробив так! Можливо, його рукою водила якась підсвідома сила... Яка ж то рука вчинила? Ліва чи права? Носовичок лежав у правій кишені — отже, права...

Пішта поринув у роздуми. Почуття його запалали, закипіли, заклекотіли, ніби в казані, під яким розкладено вогонь.

, . Усі троє сіли в екіпаж.

Пішту охопило якесь заціпеніння. Він сидів, заклякнувши, а його тіло неначе розпікалося зсередини.

"Це неймовірно!—думав він.— А я гадав, що розчарувався в ній... Коли ми сиділи з нею поруч, я нічого не відчував і був дуже щасливий, що зовсім охолов до неї. І раптом маєш! Моя клята рука сама поцупила носовичок. Хіба я знаю, які підступні наміри зародилися в моїй голові тоді, коли рука потяглася до цього маленького носовичка! Ясна річ, украв я його несамохіть, бо ж стільки часу минуло відтоді, а я й гадки не мав, що в кишені лежить сувенір від Магдалени... А тепер, коли я знаю, що її носовичок у мене, то почуваю себе так, ніби в кишені — розпечена жарина..."

Пішта торкнувся рукою грудей і навіть пожалкував, що носовичок лежить так близько до серця. Він і сам не міг би сказати, чому поклав його туди... Певно, дуже хотів, Щоб Магдаленин носовичок лежав саме там... Виходить, його, Пішту, затягло у вир. Отже, він сам себе не знає і не може відповідати за свої вчинки... Поки його свідомість з радістю позбувається старих гріхів, десь там, у її глибині, в якихось загадкових безоднях лихі мешканці т°го темного світу чинять'величезну підлоту — наказують йому поцупити сувенір, поцупити в будь-який спосіб — хай це буде навіть крадіжка зі зломом... щоб той сУвенір причарував потім його серце. " Екіпаж розвіз їх по домівках. Пішта вийшов першим — його квартира була найближче. Він радів, що залишиться На кілька хвилин наодинці зі своєю таємницею, зі своїм палаючим серцем... йому треба було зібратися з силами, щоб з'явитися перед Ліною. Вона не повинна нічого запідозрити.

Пішта скинув пальто і погладив кишеню піджака — чи, бува, не відстовбурчується, чи не помітить Ліна, що там щось лежить.

Пішту чекали з обідом.