Гаврило Миколайович Троєпільський - Білий Бім Чорне вухо

Люся чимдуж побігла додому. Бім, звичайно, за нею. Вперше в житті він зустрів погану маленьку людину — Коноплястика.

Після такого випадку Біма знову почали випускати самого, як і раніше. Спочатку Люся виходила за ним і, стоячи за рогом, стежила, посвистуючи по-хлопчачому, щоб далеко не відходив. Потім Степанівна рано-вранці відпустила його самого. З цього разу й зовсім він гуляв сам. а ввечері повертався й охоче їв.

І треба ж такому трапитись! Якось на перехресті, на переході через трамвайну лінію, його хтось покликав:

— Біме!

Він озирнувся. З дверей трамвая висунулася знайома вагоновод:

— Біме, здрастуй!

Бім підбіг і подав лапу. Це ота сама добра жінка, яка возила Біма з хазяїном на полювання, до автобусної зупинки. Вона!

— Чогось давно не видно хазяїна? Чи захворів Іван Іванович? Бім здригнувся: вона знає, вона, можливо, до нього й їде!

А коли вагон рушив, вій стрибнув туди через поріжки. Жінка-пасажир дико зойкнула, чоловік загорлав: «Ге-еть звідси!», дехто сміявся, співчуваючи Бімові. Вагоновод зупинила трамвай, вийшла з кабіни, заспокоїла пасажирів (Бім помітив це) й сказала Бімові:

— Іди, Біме, іди. Не можна. — Злегенька підштовхнула його й додала: — Без хазяїна не можна. Без Івана Івановича.

Що ж вдієш: не можна, значить, не можна. Білі сів, посидів трошечки й затрюхикав у той бік, куди поїхав трамвай. Тут вони їздили з хазяїном, тут — це напевно, ось поворот біля вежі, ось постовий міліціонер, — тут!

Бім швидко біг трамвайною лінією, не перетинаючи її навіть на поворотах. Міліціонер засюрчав. Бім на ходу обернувся й побіг своїм шляхом далі. Він поважав міліціонерів: такі люди ніколи не кривдили його, ні разу; він пам'ятав і те, як його вперше приводили в міліцію, усе пам'ятав, розумний пес; звідти вони пішли з Дашею додому, і все було добре. До того ж він не раз бачив міліціонера з собакою — чорним таким, надто серйозним з першого погляду; з ним він навіть знайомився колись на тротуарі: Іван Іванович і міліціонер підпустили їх близенько й дали змогу досхочу наговоритися.

«Від нього пахне лісом», — сказав чорний собака, дивлячись на міліціонера.

— Були вчора на полюванні, — підтвердив Іван Іванович.

«Який же ти чепурун!» — мовив Бім до чорного, завершуючи законну процедуру обнюхування.

«А як же інакше! Така робота», — крутив обрубком хвоста чорний.

Задля зміцнення дружби вони навіть розписалися на одному ж таки дереві, внизу.

Ні, міліціонер — людина гарна, він собак любить, тут Біма вже не обдуриш.

І він біг собі й біг помаленьку вздовж трамвайної лінії, але тільки збоку, бо пам'ятав, що наступати на залізні смуги не можна — причавлять ногу.

На кінцевому кільці він дав коло за ходом трамвая і застопорив біля зупинки. Посидів, подивився: люди навкруг усі добрі. Так. Це вже чудово.

Звідси вони переходили з Іваном Івановичем вулицю — он до того місця з дощечкою на стовпі. Бім пішов туди не поспішаючи і сів поруч з невеличкою чергою, яка очікувала автобуса. Придивився: знову поганих людей не видно.

Коли підійшов автобус, черга заповзла в двері, а Бім потюпав останнім, як і годиться кожному скромному собаці.

— Ти куди? — закричав шофер. Раптом він ще раз глянув на Біма й проспівав: — Стривай, стривай. Та ти знайомий мені.

Бім ураз зрозумів, що це — отой друг, який узяв папірець із хазяїнових рук. І закрутив хвостом.

— Пам'ятає, собача душа! — вигукнув шофер. Потім подумав і покликав Біма в кабіну: — До мене!

Бім умостився там, притиснувшись до стіночки, щоб не заважати, сів, якийсь схвильований: адже саме цей шофер і віз їх отоді до лісу, на полювання.

Автобус хурчав і хурчав, їхав і їхав. Замовк він біля тієї зупинки, де Бім завжди' виходив з Іваном Івановичем у ліс. Отут Бім і запалився! Він дряпався в двері, скавулів, просив слізно: «Випусти. Мені сюди й треба».

— Сидіти! — суворо гримнув шофер.

Бім підкорився.

Автобус знову захурчав. Один з пасажирів підійшов до шофера й спитав, показуючи на Біма:

— Твій собачка?

— Мій, — відповів той.

— Учений?

— Не дуже… Але розумний. Бачиш? Дивися: лежати!

Бім ліг.

— Може, продаси собачку? Мій помер, а я отару овець пасу.

— Продам.

— Скільки?

— Четвертак.

— Ого! — вимовив пасажир і відійшов, на ходу пом'явши Біма за вухо, примовляючи: — Гарний собака, гарний.

Бімові дуже знайомі ці добрі слова, хазяїнові слова. І він крутнув хвостом до чужого.

Бім тепер зовсім не знав, куди їде. Але, дивлячись у вітрове скло з кабіни, він примічав шлях, як і кожен собака, що вперше їде новим місцем: так уже ведеться в собак — ніколи не забувати дороги назад.

На одній із зупинок той Гарний чоловік, від якого пахло травою, вийшов з автобуса. Шофер також вийшов, залишивши Біма в кабіні. Бім стежив за ними, не зводячи погляду. Ось шофер показав у Бімів бік, ось він узяв за плече Гарного чоловіка, а той, усміхнувшись, вийняв папірці й віддав їх, потім, перекинувши рюкзак через плече, зайшов до кабіни, зняв із себе пасок, причепив Біма за нашийник і сказав:

— Ну, ходім. — А за кілька кроків від автобуса, обернувшись, спитав: — Як же звуть його?

Шофер запитливо подивився на Біма, потім на покупця і впевнено відповів:

— Чорне вухо.

— Але ж не твій собака? Признайся.

— Мій, мій. Чорне вухо, справді. — І поїхав.

Отже, Біма було продано за гроші.

Він розумів, що відбувається не те, зовсім не те. Але чоловік, пропахлий травою, був