Сергій Олександрович Абрамов - Двоє під однією парасолькою

тій книзі ніякої машини часу, ніякого хитромудрого механізму для плавання по горезвісній річці. Просто герой роману силою своєї уяви ставив себе в той далекий рік, який обрав я з численної вервечки минулих літ, і саме уява і стала надійною машиною часу.

Отак: машина — у нас самих!..

Інша справа, що той герой — як і автор, що його написав, — не заперечував існування річки, вірив, що в координати часу крива історії вписана постійно: від нуля і до безмежності, до лежачої вісімки. Але забули вони, згадавши слово “уява”, що вона завжди керує реальністю, змішує її, перелопачує, і чим яскравіша вона, чим тонкіша, тим захоплююча створена нею реальність, тим, якщо хочете, нереальніша. І все-таки вона — реальність! Тому що уява і пам’ять ходять поруч. Чи своя, чи чужа пам’ять — немає значення!

Минуле, в яке подорожував Ігор, було до найменших дрібниць схоже на реальне, що склалося, можливо, в дійсності на початку осені вісімнадцятого року. Але, породжене пам’яттю, воно було відкориговане уявою. А уяви Ігореві не позичати…

Та дивна річ! Воно, це минуле, само себе коригувало, виходило з покори, жило за своїми законами — законами часу, а отже, і було реальним.

Парадокс! Нереальне реальне, а реальне нереальне…

Що було, що вигадали — яка, до дідька, різниця, якщо на бруківці вилизаної панської вулички лишилися лежати дві близькі Ігореві людини, яких його уява хотіла бачити живими! Чия це, скажіть, примха, що вони загинули? І чи примха взагалі? А може, це і є життя, яке не підправити жодною уявою?..

Одне слово, для Ігоря минуле закінчилося, і край.

Алевтина якось у хвилину відвертості — буває і таке між вчителем і учнями — сказала:

— Кому з нас в юності не хотілося підправити минуле? Скажімо, врятувати Чапаєва? Чи попередити молодогвардійців про зраду… Багато чого хотілося…

А Ігор тоді відповів — це було ще до його мандрівок:

— Не підправити, навіщо? Минуле не змінити. Воно вже було, і слово “буде” не для нього… Але пройти свідком, байдужим спостерігачем, ввібрати в себе побачене — ось щастя для історика.

Яким же дурнем він виглядав! І Алевтина, тактовна жінка, наче мимохідь, намагаючись його не образити, зауважила:

— Нічого немає страшнішого, Ігорю, ніж жити десь байдужим спостерігачем. Не для історика страшніше — для людини…

Не повірив, посміявся про себе, вважав це гучною фразою. А потім ішов байдужим спостерігачем по російських дорогах, базікав з розумним професором, коли треба — мовчав, аж до того ранку на Кадашівці. А тепер пригадав Алевтинині слова і зрозумів: вона мала рацію.

Жити свідком…

Неділя на вулиці. Неділя — день веселощів, як у пісні співається. А інший поет, навпаки, заявив: для веселощів планета наша недостатньо обладнана. Кому вірити?..

І хоча тепер Ігореві найбільше хотілося лягти в ліжко, вкритися з головою ковдрою, не бачити нікого, не чути, не спати — просто лежати у задумливій підодіяльній темряві, як у дитинстві, і ні про що не думати, він, проте, зняв телефонну — важку, мов гиря, — трубку і набрав Настин номер.

Вона відгукнулася відразу, наче чекала біля свого червоного апарата, руку над грубкою тримала.

— Чи не погуляти нам? — запитав Ігор тим же удавано бадьорим тоном, яким розмовляють з хворими, переконуючи їх у тому, що вони здорові.

Кого він у цьому переконував? Себе, чи що?..

І Настя, розумна маленька жінка, помітила це, незважаючи на кілометри телефонних дротів, що їх розділяли.

— Щось трапилось, Ігорю? Як відповісти?..

— Не знаю, Насте, напевне, трапилось.

І раптом збагнув, що не може більше тримати в собі свій біль, що має розділити його з кимсь, хто сприйме його, цей біль, — ну нехай не як власний, але як близький, майже відчутний. І цим “кимсь” стане Настя, тільки вона — ще зовсім незнайома, дальня, яка дуже його приваблює. А власне, чому “дивно”? Нічого тут дивного нема. Ігор, у всякім разі, не бачив…

— Приїжджай, — сказала вона.

Що він міг розповісти їй? Як пішов в інше життя і намагався жити ним? Як ішов мимо цього життя — цікавий пришелець, хіба що летючої тарілки бракувало? Як зухвало вліз у чуже минуле, в чужу пам’ять, намагаючись обернути її своєю? У всякім разі, нічого не приховав. Все розповів, не обминаючи дрібниць.

Чи повірила йому Настя? Ігор ставив себе на її місце і посміхався: він би нізащо не повірив, вважав би оповідача несповна розуму, викликав би дужих мортусів із психлікарні — нехай вони послухають…

А Настя повірила?..

Та начхати йому було на це! Повірила — не повірила… йому душу вивернути треба було, повісити для просушування — не для загального огляду, а тільки для неї однієї, для Насті. Головне — він їй вірив…

Але дивна річ: вона крісло з переляку не відсовувала, Ба двері не позирала, до телефону не схоплювалась — дзвонити до психлікарні. Слухала уважно, навіть, здалося Ігореві, співчутливо, а коли про загибель Ледньова казав — здалося чи ні? — але, схоже, на очі її сльоза набігла

Закінчив.

Помовчали.

Ігор у вікно дивився: погода псувалася, небо хмарами затягло, ось-ось дощ піде.

Настя запитала тихенько, над силу:

— Чужа пам’ять… А чия, чия?

— Я тобі казав, мого діда. Це він у вісімнадцятому році йшов з Ростова до Москви, я не брехав минулого разу.

— І професор у нього був?

— І професор, і Пелікан.

— І також загинули?

— Не знаю. Його записи уриваються саме на тому місці, де вони в місто прийшли, в будинок Софії Демидівни.

— Він не дописав?

— Батько говорив: дописав. Але чи то загубилась решта, чи то дід сам знищив, але немає кінця, і все.

— А батько нічого не