Дмитро Васильович Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том II

як би доступитися до серця пана коменданта. Він сказав, що хоч ніколи й не ув'язувався ні в політику, ні у війну, але немало постраждав від війни. У нього, бачте, був цирк, а тепер його не стало. А тим часом цирк і для панів американців був би доброю розвагою.

Комендант зацікавився.

— О, цирк! Ол-райт! Нам потрібен у місті цирк!

— Отож дозвольте мені його відкрити, — розплився у посмішці Янчук.

— Що вам для цього потрібно? — запитав комендант.

— Лише ваш дозвіл. Лише дозвіл, пане комендант.

Той підняв густі брови.

— І більше нічого?

— Більше нічого.

— То я вам дозволяю. Відкривайте свій цирк.

Янчук зам'явся.

— Але ж, документ який-небудь.

— Документ? — здивувався комендант. — Моє слово і є документ. Чи ви, може, думаєте, що ми сюди ненадовго, тільки погостювати прийшли!

— Що ви? Що ви? — схаменувся Янчук. — Навпаки, я дуже радий. Я щасливий! Боже мій!

Він говорив щиро. І ця щирість була написана на його обличчі. Комендант не міг її не помітити. Тому він знову став поблажливий і добрий.

— Дозволяю цирк. І чим швидше, тим краще.

Ось тоді Янчук і вибіг з комендатури, не чуючи під собою землі. Він ішов, сповнений райдужних думок і надій. Так ось аж коли, нарешті, свого добився! Тепер уже йому ніщо не загрожує. Вороття до минулого немає. Недарма ж комендант сказав, що американці сюди не в гості прийшли. Отже, починай, пане Янчук!

Владислав Янчук — не з тих людей, які уміють тільки мріяти. Він — людина справи. І тому одразу ж, як тільки зайшов у вагончик, сів до столу і почав записувати, що необхідно зробити І придбати для відкриття цирку. Перш за все треба дати оголошення в газету про те, що він набирає робітників і артистів усіх жанрів. Не прийдуть, а прибіжать. У місті безробітних — хоч греблю гати!

Він почав складати оголошення. З задоволенням написав останню фразу: «Звертайтесь до директора цирку пана Янчука». Як це добре звучить: директор цирку! І директор, і хазяїн!

Янчук повернув вимикач, ліг. Завжди до нього швидко приходив міцний сон. Але сьогодні лише легка дрімота затуманила мозок. Він прокинувся невідомо від чого. Йому здалося, що біля сусіднього вагончика відбувається якась метушня.

Полежав ще трохи, дослухаючись, підвівся, накинув на себе піжаму і вийшов надвір. Сусідній вагончик був темний. Але двері чомусь напіввідчинені. Якась неясна тривога охопила Янчука. Він кинувся у вагончик. Порожньо. Нікого немає. Невже втекли? Втекли саме тоді, як у нього так блискуче налагоджуються справи!

Ще не вірячи тому, що сталося, Янчук почав шастати по всіх куточках. Він стискав кулаки, скреготів зубами і шепотів прокльони. Потім вискочив надвір і почав ходити туди й сюди біля вагончиків, роздумуючи, що йому робити далі. А що ж робити! Завтра вранці він заявить у поліцію. Знайдуть!

Але несподівано всі троє з'явились перед Янчукові очі. В першу мить він навіть розгубився, не знав, що їм сказати. До нього невинним голосом обізвався Юра:

— А ми до річки ходили, пане Янчук. Там так гарно!

— До річки? — все ще не вірячи очам, поглядав він то на того, то на того. — А чого це вам серед ночі заманулось до річки?..

— Там гарно, — повторила Марта Юрині слова. — А ще ж не пізно.

Янчук щось поміркував. Далі сказав напутно:

— Зараз небезпечно вночі ходити. Може забрати патруль. До нього знову повернувся гарний настрій, і він сказав:

— Незабаром усе це закінчиться. Ми знову поставимо шапіто і почнемо виступати. Уже є дозвіл. Чуєте, поросята? Пан комендант дозволив відкрити цирк. Ми поставимо його на найвиднішому місці. Наш цирк збиратиме тисячі людей. Вам зроблю найкращу афішу. Ви чуєте, що я кажу?

— Чуємо, пане Янчук, — озвався Юра таким голосом, наче й він радів з того, що намалював Кріт.

— Ото ж то й є. А тепер до вагончика. Спати!

7

Восени 1945 року в одній центральній радянській газеті з'явився відкритий лист, під яким стояли два підписи: «Сергій і Валентина Любченки». В листі говорилося:

«Дорогі товариші!

Ще на початку війни ми загубили свого сина Юру і досі не можемо його розшукати».

Далі йшлося, за яких обставин Любченки загубили сина. Лист закінчувався словами:

«Звертаємось до всіх, кому потрапить в руки ця газета: якщо Вам доводилося зустрічати нашого синочка Юру, то повідомте. Тоді, в 1941 році, йому було десять років, а зараз уже чотирнадцять.

А може й ти, любий наш Юрасику, натрапиш на цього листа, то озовися! Твій татко і мама шукають тебе. Ми живемо у Києві по вулиці Придніпровській, 12, працюємо, як і раніше, в цирку.

Уклінно звертаємось до всіх-всіх: допоможіть нам розшукати нашого синочка Юру!»