Олексій Росіч - Джовані Трапатоні

непомітно підклади їй у сумку. Зрозуміла? Ну то добре… І ось, ще… Там, у моїй спальні, шухлядка біля ліжка… В шухлядці скринька, а в скриньці мої золоті сережки та три коронки золоті… їх також підкладіть у сумку. Ясно? Що ти кажеш!? Уже прибігло більше трьох десятків?! Дано, сонечко, я не винна… У крамничці було лишень шестеро людей. Ти бачиш, що робить із людьми солідарність?! Ну, нічого — тримайтесь, можете продати геть усе з моїх шаф. Бо мені таки страх як перед Рутою незручно… Ти уявляєш, племінниця Дани помилилась! Крамничка Брильської на стометрівці! Гаразд, бувай… Зустрічаємось у «Лямпі». І не впадайте в розпач! Ви ще нічогісінько не пропустили! Найцікавіші па-де-де заплановані на вечір. Ви з Даночкою все надолужите на балу! Повір мені, на нас чекає роботи непочатий край…

— Ба, все готово! — стомлено вигукнула Лада та почала зіштовхувати докупи набиті коробки. — Я ось навіть скотч на столі знайшла. Треба все заклеїти, аби не розгубити.

— Стривай, а он скільки всіляких коробочок угорі, на стінах! І всі набиті під зав’язку. Зараз я тобі їх усі подам! — мовила баба Ганя та рішуче кинулась на стіни. Як по сходинках, ступаючи на полиці, вона швиденько видряпалась під саму стелю. І тут… Тут виявилося, що полички були прилаштовані виключно під ґудзики, і аж ніяк не під вагу такої емоційної пані. Ці бідолашні полички одразу би скрипом натякнули про це бабі Гані. Але швидкість цього несамовитого видряпування не лишила поличкам шансу навіть натякнути. Ця швидкість лишень залишила шанс на катастрофу. І катастрофа сталося негайно, щойно пані Ганна досягла своїм тілом самої гори.

— Ні-і-і-і! — тільки й встигла заволати Лада, затуливши долонями очі. Її бабця, на жаль, не встигла навіть цього. Потрощивши при падінні все, що можна було потрощити, вона дзвінко приземлилась на скляний прилавок. Прилавок навіть не пручався, він просто миттю склався до підлоги. Баба Ганя, мужньо прийнявши на голову весь потужний різнокольоровий ґудзиковий водоспад, нарешті злякалася та сильно заплющила очі.

— Ба, ти жива? — кинулась до неї Лада.

— Не знаю, — ледь чутно пробурчала бабця.

— В тебе щось болить?

— Не знаю, — знову буркнула вона та несміливо спробувала відкрити очі.

— А рухатись можеш?

— Не знаю…

— Та що ти завела зі своїм «я не знаю»?! — розлютилася Лада. — Ну, вставай! Може, ти собі щось зламала…

— Собі не зламала, — прошепотіла баба Ганя, озираючись навколо, — а пані Руті зламала все, що можна. Добре хоч стіна не впала, а то був би казус… Запам’ятай, онученько, у будь-яких негараздах завжди шукай зернятко якоїсь користі.

— І яка користь із того, що ти ледь не вбилась?

— Користь суттєва. Усі ґудзики вже брудні, і їх не треба вивалювати у пилюці, — вже посміхаючись, відповіла бабця і стала рішуче підводитися з підлоги.

— Користь, користь! — раптом знервовано вигукнув папуга, що нишком сидів у клітці. — Всі базікають, я корисний! А я тут ні при чім! Мені дають — я й беру!

А що мені робити, якщо мені усі дають?! — ображено тараторив він, емоційно перебираючи у лапках жердину, на якій сидів.

— Ти що, теж умієш говорити? — розгублено запитала у папуги Лада.

— Ні, не вмію! — буркнув він та одразу повернувся до Лади спиною.

— Як це не вмієш? Ти ж щойно говорив? Ти чого відвернувся?

— Ладо, дай йому спокій! Усі папуги говорять, але самі не знають що… Так ото, несуть різні каламбури. Ліплять докупи все почуте, — мовила баба Ганя та заходилася змітати розсипані ґудзики. — Швиденько скочуй усі коробки!

— Ба, це ти даремно так про нього… Він тебе нещодавно королевою назвав і навіть запропонував одружитись! А ти до нього так нечемно.

— Одружитись на папузі — це ти називаєш компліментом? Кинь цього базікала негайно! Часу обмаль, допомагай мені швиденько!

— Зараз-зараз, — відказала Лада та знову розвернулася до папуги. — Мене звати Лада, а тебе як? — пошепки запитала вона.

— Мене — пан Петро, — не обертаючись, відповів папуга.

— У тебе красиве ім’я, — щиро зазначила Лада.

— Правда? — несміливо перепитав він.

— Правда.

— Ну, не знаю, не знаю… Я не в захваті, скажу чесно.

— Чому? Тобі не подобається це ім’я?

— Мені не подобається бути подарунком! Розумієш?! Скажи мені, що доброго в тому, що ти подарунок?! Що доброго в тому, що тебе всі дарують і ніхто тебе не любить?

— А чому ти думаєш, що тебе не люблять?

— Елементарно! Якби мене любили, мене б не дарували! А так мене всі дарують — мене ніхто не любить. Ніхто…

— Вибач, а що, пані Рута збирається тебе комусь подарувати?

— Та ні, ти що?! Ще зарано! Мене тільки вчора їй подарували…

— Ладо, кинь нарешті ці дурниці! — суворо гукнула бабця. Ти тільки гаєш час! Швидко скочуємо, я вже все зібрала, — захекано пробурмотіла баба Ганя та, ставиш на коліна, заходилася скочувати коробки.

— Ну все-все, ба! Зараз уже іду! — Лада знову розвернулась до папуги. — Слухайте, пане Петро, а вас що, справді тільки вчора їй подарували?

— Ну, то так… — сумно відповів папуга, і в його очах заблищали сльозинки. — Тільки вчора… Хіба ти не помітила, що крамничка пані Рути