Кріс Тведт - Небезпека рецидиву

трусило, мов у пропасниці, я намагався тугіше обгорнутися халатом, але він був трохи затісний. Завжди був затісний. І це мене завжди сердило. Чийсь подарунок на якесь давнє Різдво.

Думки безладно снували в голові. Я раптом відчув жахливу втому, щосили намагався не заплющити очей, нестерпно хотілося лягти, але я не смів. Я чув їхні голоси. Здебільшого говорила Карі, іноді озивався низький, тягучий голос Ґудвіка. Розчути слова було неможливо, та принаймні вони розмовляли. Я вагався, заходити до них удруге чи ні. Раптом з кухні вийшла Карі.

— Ти міг би викликати таксі? — запитала вона.

Я чув голос Ганса Ґудвіка в неї за спиною, але не чув слів. Карі обернулася і сказала м'яко, однак рішуче — так звертаються до дитини:

— Навіть мови не може бути, щоб ви сіли нині за кермо.

Карі провела його надвір. Проходячи повз мене, він кивнув головою.

Годину тому він увалився до моєї спальні, щоб мене вбити, а тепер ось киває головою, ніби дякує за приємний вечір.

— Маєте гроші на таксі? — запитав я.

Ганс Ґудвік розгублено глянув на мене, ніби я розмовляв іноземною мовою. Я втиснув йому в долоню чотириста крон. Його пальці були штивні, негнучкі на дотик. Він похитав головою:

— Ні, не треба…

Але я не дав йому договорити.

— Ви прийшли мене вбити, — сказав я. — Я живий, і це вартує чотирьохсот крон.

Абсурдні, бездушні слова, але Ганс Ґудвік ніяк на них не зреагував, стиснув у долоні банкноти і слухняно вийшов за Карі. Він ступав, як старець. Як мій батько.

— Їдьте додому, до Ірене, — мовила йому вслід Карі. — Вона вас потребує…

Потім ми сиділи на кухні, я теж пив чай, стискаючи гаряче горня в долонях.

— Що він сказав?

Карі стенула плечима. Вона мала втомлений вигляд, як вичавлена цитрина.

— Що він сказав? Не знаю… Нічого притямного. Він… хвора й душевно спустошена людина.

— Гадаєш, поїде до дружини?

— Сподіваюся…

Ми помовчали якийсь час.

— Єдине, що я зрозуміла з його безладної мови, що йому соромно.

— Чому?

— Бо він не знайшов у собі сили вбити тебе. Не зумів… і від того йому соромно.

— О, Господи!

— Ось так…

— Як ти, Карі? Усе гаразд?

— Втомлена. Виснажена.

— Ти була… ти була неймовірна! Я вже подумав… що нам кінець… я не міг… і тут раптом ти заговорила. Спокійно, буденно…

Я судомно ковтнув, згадав свій страх, оціпеніння, дедалі вищий тиск.

— Чому… чому ти не злякалася?

Карі встала.

— Мені треба в душ, Мікаелю. Зможеш замінити мій матрац? Візьми з гостьової кімнати.

— Навіщо?

— Бо я впісялася…

Я витріщився на неї, а тоді ми обоє зареготали. Карі впала мені в обійми, ми реготали так, що не могли встояти на ногах. А коли Карин сміх перейшов у ридання, я обіймав її і гладив, гладив, гладив.

У дверях льоху була вибита одна шибка. Там він і заліз до будинку. Скло майже повністю заліплене клейкою стрічкою, щоб осколки не наробили шуму. Він усе спланував. Я затулив дірку старою дошкою і подумав, що знову доведеться викликати скляра.

Рушниця досі лежала на сходах. Я підняв її, аби роздивитися зблизька. Зношена, нею часто користувалися. Дві цівки — вертикалка, коричневий дерев'яний приклад. Я не знав, що з нею робити. Переламав ствол, вийняв два патрони. Поклав рушницю до комори на другому поверсі, а патрони — в шухляду нічного столика біля ліжка.

Надворі сіріло. Я глянув на годинника. За якихось дві години треба бути в конторі.

Увечері ми дивилися телевізор. Сиділи, тісно притулившись на канапі, і переглядали якісь пустопорожні передачі. Майже не розмовляли, тільки горнулися і весь час торкалися одне до одного. Щоразу, коли я поглядав на Карі, вона всміхалася мені.

О десятій ми розпозіхалися. Позіхання заразне. Я так перевтомився, що мною аж хитало по дорозі з душу; думав, миттю засну, щойно торкнуся головою подушки, але Карі припала до мене в темряві, обвила руками й ногами і аж схлипувала від жаги. Я взяв її, вона звивалася піді мною, подавалася до мене стегнами, усім тілом, і я закінчив майже відразу, як той підліток…

Потім Карі лежала, пригорнувшись до мене, обійнявши рукою і поклавши на мене ногу. Я провалювався у сон, але ще якусь мить тримався на поверхні свідомості. Отоді я запитав, чи хоче вона дитини.

— Так, Мікаелю, хочу. А ти?

— OK, — сказав я і заснув.

Уранці, коли Карі пішла на лекцію, я довго сидів у задумі на кухні. Думав про Майю Ґудвік, якій виповнилося чотирнадцять. Цілком звичайна дівчинка з околиці великого міста, якої я ніколи не знав. Дівчинка, яка, якби було жива,