Петро Михайлович Лущик - Ратники князя Лева

ви праві, cip: я дійсно шокований, — зізнався Тугар і запитав: — А яка моя роль у цьому?

— Великий магістр вибрав тебе для особливого завдання.

— Що я повинен зробити?

— Повернути нагрудник Аарона в скарбницю ордену.

Від почутого у Тугара перехопило подих. Від несподіванки він відкрив рота, але вдихнути забув. Побачивши таке зі своїм колишнім зброєносцем, Едуард ляснув його по плечу. Тугар закашлявся.

— Але як я це зроблю? — запитав він. — Це значить, я маю осквернити могилу самого Гійома де Пардо!

— Командора ми в землю не закопували. Поруч Бакоти є скельний монастир. В одній з ніш ми й поклали тіло командора. І вхід заклали камінням.

— А може, командор залишив камені в Луковому? — зробив припущення Тугар.

— Навряд. Ти ж знаєш, що брати-лицарі готові вирушити у невідому путь будь-якої миті, для цього достатньо смикнути повіддя коня. Ні, Гійом носив камені з собою. З ними і лежить. І повернути їх довірили тобі.

— Чому саме я? — допитувався Тугар. — Невже серед братів не знайшлося людини, достойнішої за мене?

— Ти правий: кожен брат здатен виконати будь-яке завдання магістра, капітулу чи просто командора. Але для виконання цього завдання найбільше підходиш саме ти.

— Чому?

Едуард терпляче пояснював, хоч подібна розмова між справжніми братами ордену ніколи б не виникла.

— Ми не знаємо ситуації, що склалася на Русі після нашого відбуття, — говорив Бомон. — Ми не знаємо, кому нині належить Бакота. Ми не знаємо, як поставиться тамтешній правитель до появи на своїх землях католика. Ми не знаємо, хто взагалі там править. Одні кажуть, що Василько, брат Данила; інші стверджують, що Шварно, треті вказують на Лева. І тут з’являється лицар, іноземець, латинянин, і починає розпитувати про Бакоту. Природно, це викличе зайві запитання. А жодних запитань виникнути не повинно! Саме тому ми й вибрали тебе.

Тугар деякий час мовчав.

— Дозвольте запитання, cip! — мовив русич.

— Кажи!

— Я був із вами чесний. Будьте відвертим і ви переді мною. Скажіть, виконання цієї місії поверне вас знову в орден?

Едуард подивився на Тугара так, неначе побачив його вперше, і вкотре здивувався його проникливості.

— Не буду приховувати — якщо ти виконаєш місію, то відвеземо реліквію ми вдвох. Більше того, це вирішить і твою долю. За надзвичайні заслуги траплялося приймати до лицарства і людей неблагородного походження, — сказав Едуард.

— Я виконаю завдання, cip, і ви станете тамплієром! — впевнено мовив Тугар, і Едуард йому повірив.

— Ще одне. Це не стосується твого завдання. Це щодо мене особисто.

— Я вас слухаю.

— Ти будеш на Русі. Розпитай про Злату. Я розумію, що за ці роки вона вже вийшла заміж і, можливо, навіть не згадує про мене. Але прошу — дізнайся про неї. Я винен перед нею. Якщо тобі вдасться поговорити з нею, скажи, що я щоденно молюся за неї і прошу в Бога здоров’я їй.

Їхня розмова затяглася майже до обідні, і коли Едуард з Тугаром покинули келію, на них знову чекав той самий монах, що зустрів русича вчора. Тугар із підозрою подивився на нього, подумав, що той з’являється біля дверей саме у той момент, коли русич збирається виходити.

Прощання Едуарда з Тугаром було таким же зворушливим, як і зустріч. Бомон наостанок перехрестив колишнього зброєносця, а той скочив на коня, що вже встиг відпочити від учорашнього переходу, і поскакав на схід, туди, де лежала його земля, до якої він прагнув усі ці роки.

XIV

Неждан повірив Тугарові одразу. Він навіть не припустив думки, що брат вирішив з ним пожартувати. Щоправда, дійсність виявилася настільки неймовірною, що в Неждана спочатку навіть закралася думка, чи не підлаштував хтось усе це спеціально. Однак чим далі розповідав Тугар та неймовірнішою ставала його розповідь, Неждан відчував: усе так і було.

— І що далі? — запитав він, тепліше закутуючись у вовняне запинало.

— А що далі? Подорожувати Європою — задоволення невелике. Недаремно свого часу абата Опізо супроводжував загін тамплієрів. Але я намагався за день долати відстань, яка розділяла командорства ордену. Правда, переправляючись через Лабу[11], мій кінь провалився під лід, і я пролежав у замку тевтонців, марячи, майже місяць. Дякувати Богу, серед лицарів знайшовся лікар, що зумів виходити мене. Тому я й прибув сюди лише перед Великоднем.

— Що ти думаєш робити далі? — допитувався Неждан.

— Я дав Едуардові слово... — почав було Тугар, але Неждан його зупинив.

— І заради того, щоб Едуард знову став тамплієром, а з ним і ти, треба осквернити могилу Гійома?

— Я не буду викопувати Гійома. Він не лежить у землі.

— Звичайно, лицарі допомогли йому. Але, Тугаре, ти вважаєш себе істинним християнином, а ви, істинні, не перестаєте нагадувати нам, що ми схизматики.