Малгожата Гутовська-Адамчик - 220 маршрутів

Міколай продовжував мовчати — він і досі не прийшов до тями. Уперше в житті він на когось напав! Хтозна, чи не вибив тому зубів. Малий почувався жахливо. От чому, питається, він захистив Кайтека? Єдину людину, кому б сам охоче врізав! І до того ж, цілком виправдано. Відповіді на це питання в нього не було. Адже він мав би залишитись осторонь і задоволено спостерігати, як Кайтек отримує від них те, на що давно заслуговує. І тоді справедливість нарешті б перемогла. Щоправда, у такому разі його власна куртка теж опинилася б у небезпеці. Мабуть, у нього не було виходу. Він ні на мить не замислився там, на Новотворах. Кайтек раптово став його дружбаном. З усіма відповідними наслідками.

— Є дві причини, чому я взагалі не мав би тобі допомагати, — сказав Міколай, дивлячись у вікно.

— І яка друга?

— У тебе жахливі черевики!

— Що?! Ти здурів?! Вони крутецькі!

— Вони рагульські! — процідив крізь зуби Міколай.

Кайтек глянув на свої кросівки.

— Може, трішки.

— Трішки?! За якою шкалою?! — Малий уже поволі ставав сам собою, хоч і далі не мав жодного приводу симпатизувати Кайтекові.

— А що ти там робив? — раптом зацікавився той.

— А ти?

— Рахував своїх фанів.

— Небагато ж їх виявилося. Але початки часто нелегкі.

— Звідкіля ти там узявся? — Кайтек не здавався.

— Може, у мене була призначена зустріч?

— І що? Дівчина не прийшла?

— Може, тебе злякалася? Кльові ви чуваки, нічого не скажеш! Через таких, як ви, з дому страх вийти.

— Але з гіпсом це була класна ідея! Придурки надовго нас запам’ятають!

«Сам ти придурок!» — подумав Міколай.

— Слухай. Я не знаю, чому я тобі допоміг, — пояснив він уголос. — Бо так по-хорошому тобі теж не завадить добряче надавати по пиці.

— Сорі, я поверну тобі палки завтра.

— Засунь собі їх, будь такий ласкавий, у дупу! Якщо тобі бракує адреналіну — повертайся назад на «Новодвори»! Я не знаю, чому директорка прикриває тебе, але це факт. Мені-то байдуже, але пам’ятай, що якщо ти при мені ще когось зачепиш, то й тобі дістанеться, ясно? — дуже втомлений цією невірогідною промовою, Міколай устав і пересів на інше сидіння, подалі від Кайтека. Його починало трохи трусити — організм нарешті із запізненням реагував на всю цю історію.

«Блін, я навіть не побачив цієї наліпки! Нізащо тепер не поїду на жодну кінцеву!»

Наступного дня йому й справді повернули палички. Кайтек вибрав для цього найгірший з усіх можливих способів, абсолютно руйнуючи Малому репутацію: він підійшов на великій перерві, дружню ляснув його по спині й оголосив:

— Класно ми вчора погуляли!

Навіть якби в коридорі була лише одна людина, то й так новина розлетілася б по всіх класах, не встигли б вони й кроку ступити. Міколай зіпрів. Палички він повернув, але добре ім’я втратив.

— Не хочеш сьогодні зарахувати кінцеву «Вишнева Гора»? — приязно запропонував Кайтек. «Зарахувати» могло значити що завгодно, окрім того, що значило насправді.

— Не з тобою.

— Подумай.

— Нема про що думати.

— Як хочеш. Я думав, тобі в кайф.

— Було в кайф, доки я думав, що «QuaietSquad» — це адекватні хлопці, які хочуть донести щось важливе. Тоді я б пишався бути одним із них. Але якщо це ти, то єдине, що я можу сказати — мені дуже шкода. Я на це не поведуся. Агітатор із тебе, як з гівна куля. Я зрозуміло висловився?

Кайтек, схоже, не звик до такого стилю спілкування. Він стояв, дивився Малому в очі й тупо усміхався, наче всі ці образи зовсім його не стосуються. А Міколаєва б воля — взагалі б уже закрив це питання. Раз і назавжди. Йому вже перехотілося їздити автобусами, заходити на сторінку Squad-y, раптом усі ці максими здалися йому поверховими й позбавленими змісту. Була в них якась нещирість — тільки тому, що вийшли вони від Кайтека.

Як можна тероризувати школу й красти в учнів майно, а потім їхати в місто й морочити голови людям на зупинках? Хто дав йому таке право?! Це так, ніби Кайтек зі школи й Кайтек зі Squad-y — дві різні людини. А може, так і є? Звичайно! Це все пояснює. Кайтек — такий самий сторонній спостерігач, як і він! І не має нічого спільного зі Squad-ом! Він не спроможний на жодну глибшу думку чи філософію. Він лише прикинувся кимсь іншим, але навіщо? Щоб справити на нього враження? Неможливо. Немає слів, щоб передати його зневагу до Кайтека. І навряд щось ще може на це вплинути. Шкода зусиль. У цьому Малий був упевнений.

— Скажи мені одне, — він повернувся до попередньої теми. — Що ти маєш до Squad-y?

Кайтек стояв і продовжував невинно усміхатися, і за цю дебільну посмішечку Малий охоче б йому врізав.

— «Squad» — моя контора.

— Брешеш!

— Чого б то?

— Бо тобі клепки не стало б!

— Мені приємно, що такий дурень, як я заманив аж на «Новодвори» такого розумаку, як ти! Вдячність вдячністю, але я не збираюся вислуховувати твої образи до кінця життя. Будь такий ласкавий і замовкни вже, бо від слів перейдемо до діла, а поки що я маю фору.

Дзвінок на уроки був чудовим приводом завершити цю дурну розмову. І ось він залунав, виконуючи свою історичну місію.