Марія Хіміч - Байстрючка

дивилася на нього, бо хотіла привітатися. Валерик нагадував занурений в окріп пакетик чаю: ошпарений, майже мертвий, він віддавав свою сутність навколишньому світу й ніщо його не могло відірвати від цього процесу. Його коротко стрижена кругла голова жила, здається, окремо від тіла.

Коли я вже відкрила рота, щоб гукнути, Валерик сам глипнув на мене, краще сказати — крізь мене. Він не побачив мою скромну персону впритул!

Це лякало. У якийсь момент мені хотілося послідувати за ним, подивитися, куди він так поспішає. Але передумала. Хтозна, що там побачу. Можливо, те, що змусить мене відмовитися від шлюбу з його батьком. А цього я не хотіла. На цьому етапі мого життя.

36
Валерик

Настуня образила мене. Я пробачив би їй одразу, якби це не було привселюдно. На великій перерві вона підійшла до мене, заговорила, і поки я витріщався на неї, намагаючись зв’язати два слова докупи, Настуня ще й лагідно поляскала мене по спині. Я несподівано прийшов до тями, швидко розповів несмішний анекдот і вже наважився розкрити рота, щоб запросити її на побачення в дитяче кафе «Берізка», де продавали смачне морозиво у вазочках, як Настуня дещо злякано попрощалася й пішла геть.

Спочатку не розумів, чому з мене почали сміятися більше, ніж зазвичай. Усі навколо аж лускали зі сміху. Навіть моя учителька фізики, кучерява єврейка Роза Соломонівна, пирснула в кулак, коли пройшла повз мене. Я б так і ходив до вечора, якби Сашко Микитишин, такий самий схиблений на комп’ютерах, як і я, який знав мене ще й з іншого боку, а не лише як слабкодухого нездару, не зняв з моєї спини листок-наліпку: «Я — дебіл».

Не міг повірити, що моя Настуня на таке здатна. Вона — лебідь, яка танцює на прозорому млинці озера. Хіба таке ніжне створіння здатне на підлість?

Здатне. Ще й як!

Не міг викинути Настуню з голови, хоч як не намагався. Вона — мені не рівня, ми ніколи не будемо разом, сохнути за тією, яка розтоптала тебе привселюдно, — це по-дурному!

Найжахливіше те, що я все-таки пробачив Настуні. Був упевнений — їй хтось порадив устругнути таку дурницю. Це вона — жертва! Я продовжував любити, хоч би що.

37
Ксенька

Почалася школа. Мало мені цієї нудьги, так ще й мама попередила: у середу прийде до нас дядько Павло з сином Валериком, щоб познайомитися. Найбільше з усього мені не хотілося, щоб мама знову виходила заміж. Навіщо воно їй? Що, так погано живеться?

Я сиділа в кріслі, утупившись у телевізор, і намагалася не думати про наїдки, які пахнули на всю кімнату: мама заставила ними стіл у великій залі, щоб смачно почастувати гостей. Вони ж запізнювалися, мені ніхто обідати не додумався запропонувати, хоча я зі школи повернулася голодною.

— Привіт, Ксеню! — почула я урочистий голос над голою. Це був Павло. Виглядав він, як шматок лайна під соусом тартар.

— Добридень, — відповіла й встала з крісла, відчуваючи, як мої сідниці геть сплющилися від довгого сидіння.

Павло, як велить традиція, обізвав Варварку нареченою й поцікавився, коли в неї весілля (сестра кисло посміхнулася на таке визнання її дорослості), потім настала моя черга — гість розчулено протягнув мені дві тонкі довгі шоколадки з горіхами. Я взяла й чесно подякувала. Такі ж цукерки перепали й Варварці.

За столом я вглядалася в показово радісне (а може, воно й справді таким було) лице мами, огидний писок Павла (Валерик, це шкільне посміховисько, з батьком не прийшов, нібито захворів: нежить, кашель; подумати тільки — ця гора жиру мала стати моїм братом! Здуріти). Коли поглянула на сестру, то сподівалася побачити на її лиці таке ж незадоволення вибором мами, як у мене, натомість я помітила… задоволення.

Варварка тріумфувала! Я здивувалася. А за мить мені стало все кришталево ясно. Мама, як зразкова молода дружина, мала послідувати разом зі мною, неповнолітньою, за Павлом, у цегляний будинок свіжоспеченого чоловіка. Квартира, наше житло, моя улюблена хатинка, залишилася у володінні Варварки. Ще б пак їй не радіти! Роби — що хочеш…

Мені стало кепсько. Я вибачилася й устала з-за столу. Мама навіть не поцікавилася, що зі мною! Заглядала до рота свого «красунчика».

Вийшла надвір. На лавочці сиділи моя подруга Ярина й сусідка Альона, яка була на два роки за нас старшою.

— Привіт, — привіталася першою й бахнулася на вільне місце біля дівок.

— Привіт, ти чула новину? — жадібно заглянула в моє обличчя Ярина.

— Ні, а що сталося? — без особливої цікавості запитала.

— Настя зникла, з десятого класу, — випалила Ярина.

— Яка така Настя?

— Я її знала. Вона танцювала в балетній студії, якою керує Онуфрій Станіславович, — прорекла Альона, симпатична дівчина, приваба