Наталія Володимирівна Сняданко - Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— А пам’ятаєш, як ми пішли на перший звуковий фільм — «Мумія» — до кінотеатру «Марисенька» на Ягеллонській? — поволі втрачаючи надію, питала Софія.
— Так, пам’ятаю, там така страшна темна брама, в ній вогко і не дуже гарно пахне, а в самому будинку вічно холодно, — відповідала Осипа.
— І на сеанси завжди ходять жінки з маленькими дітьми, а діти весь сеанс шарудять обгортками від чоколядок, а потому кидають обгортки під ноги, й ціла підлога встелена кольоровими фантиками від тих самих фірм, реклама яких миготить на екрані: «Шухарда», «Мілька», «Вельма Бітра». Поки там показували німі фільми, дітям було нудно їх дивитись і малі плакали, повзали поміж кріслами, хапали всіх за ноги. А коли показували «Мумію», то вже дорослі кричали від страху.
— Точно, мені мало серце не стало на тому сеансі «Мумії». Пам’ятаєш, там є така сцена, коли той хлопець кладе руку на плече єгиптолога, і в той момент мумія оживає і страшна клешня визирає просто з труни. Вона видає якийсь такий скрипучий звук, а в ту мить якась малеча вхопила мене за ногу!
Дівчата засміялись. А хлопці й далі незворушно робили своє. І тут Осипі спала на думку геніальна ідея. Вона дивилася, як неподалік від їхньої лавки хлопці бавляться в копаного м’яча і безжально нищать при цьому свої модні черевики, а тоді раптом випросталась і голосно сказала до Софії:
— А знаєш, що польська команда «Поґонь» дала зремісуватися з жидівською «Гасмонеєю», а потім із «Парними»?
— Та ти що? — награно здивувалася Софія. — Ні, про це я ще не чула. Зате досі перебуваю під вражінням від останньої гри у Дрогобичі місцевого «Юнака», де грають поляки, з львівською «Україною».
— Ти там була? — здивувалась Осипа.
— Так. Мене батько взяв зі собою. Ти собі не уявляєш, як то виглядало, — і Софія вмостилася на лавці, закинувши ногу на ногу та не намагаючись уже сидіти з рівно випростаною спиною.
Довкола їхньої лавки поволі збиралися хлопці. Спершу лише ті, котрі самі не грали у м’яч, а лише вболівали. Та поволі почали підходити і гравці, котрим без уболівальників грати стало нецікаво.
— Так-от, — продовжувала Софія. — На той матч з’їхалося стільки людей із цілого краю, що в день стрічі вже неможливо було дістатися до Дрогобича ні потягом, ані кіньми. Тож уболівальники, котрі не подбали про транспорт заздалегідь, ішли пішки, дехто навіть по два дні! Ажіотаж довкола гри був шалений. Перед дрогобицькою поштою зібрався натовп із понад двох тисяч людей, і всі чекали на результат матчу.
— Дві тисячі? — не повірив хтось.
— А може, й більше, — відповіла Софія. — А у львівському кінотеатрі «Штука» навіть перервали показ фільму, й оператор виставив на екран написане кривими літерами на листочку: «Далі ще буде, вже набили „Україні“ 4:3!»
Усі дружно зареготали. Софія продовжувала:
— До Дрогобича приїхала група селян із Нагуєвичів, аби вболівати за «Україну». Вони привезли церковні хоругви і пароха сільської церкви, але через те, що самі нічого не розуміли у правилах, то не знали, що мають робити, і лише дивилися на священика. А у священика розбились окуляри, й він не бачив, що відбувається на полі. Селяни не знали, як їм поводитись, і просто кричали разом із усіма. А що більшість у Дрогобичі вболівала за польський «Юнак», то і кричали найголосніше, коли забивали українцям.
— Тепер ясно, чого польський «Юнак» у тому матчі виграв 5:3,◦— зітхнув хтось із хлопців.
— Увечері після гри український потяг спеціально затримався перед двірцем, аби дати змогу проїхати потягу з польськими вболівальниками і запобігти сутичці,◦— завершила свою ефектну розповідь Софія. — Обидва потяги були повні п’яних, польські вболівальники кричали і хрипіли зірваними голосами, а українці сиділи тихо і понуро, зате наступного дня українцям боліли тільки голови, а полякам — іще й горлянки.
Хлопці стояли довкола лавки, пороззявлявши роти, а Софія та Осипа, мов не помічаючи їх, підвелися й ефектно пішли геть із парку — назад, до школи.
Улітку, під час канікул, коли було надто спекотно, щоби гуляти надворі, Софії дозволяли бавитися на балконі батьківської спальні. Туди виносили миску з водою, в яку Софія могла занурити ноги, — води наливали небагато, і вона поволі нагрівалася на сонці. Софія ніжилась у прохолодній воді й розглядала, що відбувається за вікнами сусідніх кам’яниць. На літо батьки Софії виставляли на балкон своєї спальні величезну пальму, яка давала додаткову тінь.
Софія та Осипа сиділи кожна на своєму балконі й намагалися докинути одна одній паперові літачки зі записками.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма», після закриття браузера.