Ярослава Дегтяренка - Лицарі Дикого Поля. Том 2

точніше, тепер пані Орися? Я вельми щасливий, що ти так спритно вирішив це питаннячко! Воно, звичайно, не зовсім пристойно й законно, але хто про це знатиме, окрім вас двох!

— Добре поживає! А ти звідки про це провідав, пане Айзіку? Таке відчуття, що про це знає пів-Києва, але ретельно приховує правду від пана Голуба! — розсміявся Тимофій.

— Ну, не складно здогадатися! — підморгнув йому єврей.

— А скажи мені, пане Айзіку, чи не знаєш ти часом подробиць того, як сталося, що моя мати вийшла заміж за Голуба? — похмуро запитав Марко.

Айзік спохмурнів і зітхнув.

— Знаю, — відповів він, знову зітхнувши. — На жаль, обізнаний. Та ось тільки не було в бідолашної жінки іншого виходу. Якщо не помиляюся, Микола, гончар, доводиться тобі зятем, пане? Чи не так? Так ось твій зять мав необережність перейти дорогу одному гончарю з Верхнього міста — горщики й миски твого зятя продавалися краще, ніж у нього. Імені я тобі його не скажу, бо відійшла ця людина в кращий світ якраз тоді, коли козаки Київ звільнили. Гадаю, самі розумієте, як! Між нами — туди йому й дорога. Ось цей гончар і доніс на твого зятя, що, мовляв, він ганив католицтво, що, само собою зрозуміло, — брехня. Але кого це цікавить?! Зятя твого відразу схопили, ось твоя матінка й пішла просити Голуба допомогти. А той скористався нагодою та натякнув їй, що якби вона була з ним у родинних стосунках, ну, скажімо, дружиною його, то йому набагато легше було б допомогти її зятю. Ось пані Воловод і погодилася, згнітивши серце, оформити розлучення з твоїм батьком. Але до цього не дійшло — звідкись узялися люди, які повідомили, що твій батько, начебто, — особливою інтонацією голосу наголосив корчмар, — чи то ще минулого літа, чи то восени помер, і тоді взагалі жодних перешкод не стало — не треба було півроку чекати[37]. Віддавши частину свого майна, щоби відкупити зятя, усе те, що в неї ще залишалося, твоя мати Голубу у придане принесла.

Вислухавши, Марко спохмурнів.

— Тільки я прошу тебе, пане, не роби у гніві того, про що можеш гірко пошкодувати згодом, — обережно порадив Айзік.

— Не бійся, пане! Не вбиватиму я його. Дякую тобі, — сказав Марко й вийшов із корчми.

Тимофій розрахувався з Айзіком і, побажавши йому всіх благ, поспішив за своїм другом.

На вулиці нахмурений Марко, тримаючи свого коня за вуздечку, щось обмірковував. Тимофій обережно поклав йому руку на плече і спитав:

— Може, краще поїдемо назад?

— Ні! Поїхали! Я мушу розібратися до кінця в цій справі.

Зі змішаним почуттям під’їжджав Марко до рідного дому — у хлопцеві поєдналися і гнів, і образа, і жалість. Він зіскочив із коня і, швидко піднявшись сходинками ґанку, увійшов усередину. Тимофій ледве встигав за другом. Марко швидко пройшов сіни, розчинив двері світлиці.

Ідилічна сімейна картина відкрилася його погляду: Голуб сидів за накритим столом, збираючись обідати, а поруч стояла Агафія, лагідно усміхаючись своєму новому чоловікові, а він ніжно обіймав її за талію. Вочевидь, у цього подружжя була повна гармонія у взаєминах. У Марка немов біс уселився! Зі страшними прокльонами й лайками він підлетів до пари і, відштовхнувши матір, схопив Голуба за комір, витягнув його з-за столу та почав безжально гамселити. Федір намагався чинити опір, але все було марно — Марко був вищий на зріст і набагато сильніший. А крім того, він виявився гідним учнем Тимофія, який із самого дитинства був досить спритним у рукопашному бою. Тут під руку козаку потрапив хлист, і Марко, схопивши його, почав безжально шмагати Голуба.

— А щоб ти луснув, сучий сину! Я з тебе душу витрушу! Щоб тебе чорти на могилки винесли! — горлав Марко, переслідуючи нещасного Федора по всій кімнаті. Перелякана Агафія марно просила сина зупинитися — той не чув її. Тут вона побачила Тимофія.

— Пане Тимофію! Христом Богом прошу тебе! Вступися за Федора! Тільки тебе Марко послухає!

— Тимофію! Допоможи, синку! Будь ласка! — пролунав голосок десь збоку. Покосившись, Тимофій побачив пані Марисю, яка теж прибігла на шум і тепер переминалася з ноги на ногу, з погано прихованим задоволенням спостерігаючи за екзекуцією. Однак бабуся розуміла, що онука треба зупинити. Тимофій зітхнув, ухопив Марка за руку, але його друг рвався, як навіжений.

— Пусти, Тимофію! Уб’ю гада!

— Марку, одумайся! Не бери гріх на душу! — Тимофій був сильний не менш за Воловодченка, однак ледве стримував приятеля, якого ще й підстьобував гнів. — Та на тебе ж мати з бабусею дивляться! Його смерть нічого не виправить! — прокричав він прямо у вухо своєму другові.

Той нарешті опанував себе. Жбурнувши хлист, Марко, важко дихаючи, вийшов із кімнати. За ним подріботіла пані Марися. Заплакана Агафія спочатку пішла за сином, потім, передумавши, метнулася до Федора. Затим нещасна жінка зупинилася в нерішучості, не знаючи, що їй робити і до кого першого йти. «Іди до нього, Гапко! Поговори з ним, — сказав Голуб, помітивши її вагання. — Я сам про себе подбаю!» І бідолашна Агафія понуро побрела на вулицю.

Тимофій залишився наодинці з Голубом. Той рукавом сорочки витирав кров із розбитого обличчя й недобре зиркав на Тимофія. «Ну і як тепер із ним говорити? А говорити однаково треба! Орися ж хвилюється, та й коли я ще в Київ зможу приїхати. Гаразд! Була не була!» — подумав Тимофій і простягнув Голубу свою хустинку зі словами: «Візьми! Витри кров!» Той узяв, але невдоволено. Тимофій присів на лавку, акуратно розправивши свій ошатний і дорогий, волошкового кольору кунтуш, який якраз увійшов у моду. Деякий час він усе ж мовчав, не сміючи почати розмову. Голуб потроху приходив до тями. Вигляд у нього був