Лариса Підгірна - Печатка Святої Маргарити

Вони ж вибрали життя і стали запроданцями. Усе… іди. Немає кого шкодувати. Вони — зрадники. Не просто вороги, а зрадники. Розумієш?

Остапенко знову затягнувся димом і випустив у прочинені дверцята автомобіля кільце.

— Іди до своєї Гвіневри, Ланселоте. Ти не у багні, Марку. Іди уже, а то мені теж час їхати.

Відчуття дому не покидало Марка з тієї хвилини, як вони з Елізабет переступили поріг цього будиночка. Було приємно називати його так бодай подумки. Тут, у передмісті Варшави, безпечно, тихо, спокійно. Поки йшов доріжкою між квітників до дверей, тричі зупинявся, аби вдихнути на повні груди прохолодне нічне повітря та послухати цвіркунів. Крізь гілля черешень просвічувало зоряне небо. Зовсім як вдома, у Кам’янці.

Обережно клацнув замком, увімкнув світло. Годинник у передпокої показував пів на другу ночі. Хотілося змити втому і ниючий біль у плечі. Він дошкуляв як ніколи — мабуть, на переміну погоди.

Мило потрапило в очі. Марко підставив лице під теплий струмінь води, механічно розтираючи плече. Трохи нижче лопатки — два шрами від давніх кульових поранень. Перше отримав ще під час Брусилівського наступу. Друге — під Крутами. Обидва такого характеру, що тільки диво могло повернути його до життя. Перший раз санітари могли його просто не помітити серед купи мертвих тіл. Залишити на полі бою. Дякувати Богу, він вчасно прийшов до тями, застогнав. Його стогін почули, підібрали. Під Крутами ж диво сталося знову: його, пораненого і стікаючого кров’ю, побратими затягнули до вагона. Там перев’язали без надії, що довезуть живим. Та він знову вижив.

То, може, у цьому є якийсь вищий сенс, що він досі живий? Що його не вбили тоді чи тоді… От як востаннє, в «Кікі», у Константинополі. Щоразу наче якась вища сила простирала над ним свій омофор. Простим щастям це не назвеш.

Батько не раз йому казав, що улюбленців у Бога немає, що Він до всіх однаковий. А хто ж тоді Давид? Соломон? Даниїл? Зрештою, хто тоді апостол Іоанн?

Може, істина у тому, аби не чекати на докази і вияви любові Господньої, а просто знати, що Бог тебе любить, і жити із цією істиною, не сумніваючись?

Почуватися кепсько після допиту, як сьогодні, Маркові давно вже не доводилося. Гадав, що давно позбувся цього душевного сум’яття. Але те, що сказав йому Клопенко, зачепило за живе.

А як би вчинив він сам, якби батьки вчасно не покинули Україну й не знаходилися зараз у безпеці, у Франції? Якби його рідним загрожували тортури за те, що він обрав іншу сторону, а не служив радянській владі. Як би вчинив він сам? Звичайно, на війні як на війні. І, напевно, вони мають право сьогодні тиснути на Клопенка та Баюрного тим найвразливішим — сім’єю, родиною, що залишилася у радянській Україні. Там пощади чекати нема від кого.

Марко струсонув головою. Він все ще думає про таке. Значить, досі не навчився бути безжальним. Не зачерствів остаточно. Так… Але якою ціною такі, як Клопенко і Баюрний, розплачуються за збережене власне життя і життя своїх родин? Чи не занадто дорогою? Хіба десятки життів інших, які загинули через їхній вибір, не занадто велика ціна? Чи інстинкт самозбереження вищий понад усе в цьому світі?

Намагаючись не шуміти, вибрався з ванни. Гм… Це його робота. Господи, прости.

Хіба він сам обирав собі долю? Він тільки намагається бути вірним тому, що обрав, от і все.

Марко намацав срібну ладанку на грудях. Навіть попри те, що він роками не доходив до храму і востаннє опинився там під час власного вінчання кілька днів тому, він знав, що вірує. Одягнув на палець обручку, яку вдень почепив на ланцюжок. Ніхто, крім вузького кола своїх, не має знати про Елізабет. Про те, що вона є у нього. Що вона його дружина. Відтепер це ще одне його особисте слабке, вразливе місце…

Ледь чутне, по-дитячому миле сопіння Лізи під здоровенною ковдрою змусило залишити усі ці похмурі думки за дверима спальні, розчинитися у солодкому, розлитому повітрям умиротворенні.

Вклався поряд. Як же добре отак випростати тіло… Біль у плечі наче попустило. Присунувся ближче, не наважуючись порушити Лізин сон. Та вже за мить притулився до її теплої спини, торкнувся губами шиї, вдихаючи запах шкіри, згорнув її в обійми. Від того вона прокинулась, повернулася до нього. Притулилася щокою до грудей.

— Марку…

— Налякав? Мила моя!

— Ні…Я навіть уві сні чекала, що ти скоро будеш.

Він зітхнув, але вже не від ниючого болісного відчуття у плечі, а від бажання, що охопило його.

— Ти так міцно спала… — прошепотів винувато. — Скучив… скучив за тобою.

* * *

Вранці, наче по лише йому відчутній команді, Марко розплющив очі. Сам не розумів, чому раптом прокинувся. За вікном вже світало. Ліза спала, пригорнувшись до нього. І щось немилосердно муляло в бік.

Він провів рукою по зібганому простирадлу… намацав щось схоже на цеглину — тверде, із гострими кутами. Обережно однією рукою витягнув з-під ковдри… книгу. Це справді була книга — велика і товстезна, з обрамленими мідними наконечниками кутами. Історія Англії та Шотландії. Та сама книга, яку він колись читав для Елізабет у садку її батька в Константинополі.

Марко усміхнувся собі під ніс: певно, вона читала її перед сном. Дивно, чому вона привезла саме цю, а не якусь іншу — меншу й не таку важку.

Від його маніпуляцій з книгою Ліза прокинулась, обійняла його, поцілувала у підборіддя.

— Привіт…

— Доброго ранку, кохана! — усміхнувся він. — Ось на чому ми цієї ночі спали… — розсміявся, демонструючи їй однією рукою «Історію Англії та Шотландії». — Тільки-но знайшов у нашому ліжку, уявляєш? Колись дитиною вірив: якщо розгорнути книгу на потрібній сторінці та покласти її під подушку, то за ніч необхідні знання самі перейдуть до голови… Але як на мене, такий талмуд покласти під бік — це