Джеймс Хедлі Чейз - Покладіть її серед лілій

Міффлін трохи повагався, потім підвівся та підійшов до картотеки.

— Її звали Ейнона Фрідлендер, — сказав він, перебравши ряд карточок і поклавши одну з них на стіл. — У нас небагато на неї є. Батько: Джордж Фрідлендер; мешкає за адресою: 257 Каліфорнія-стрит, Сан-Франциско. Дівчина зникла торік 15 травня. Зальцер повідомив про це Брендонові. Фрідлендер приходив до нас, і саме він припустив, що вона втекла зі своїм хлопцем, якого звали Джек Бретт. Бретт — моряк. За кілька тижнів до зникнення Ейнони він дезертирував з флоту і також зник. Отож, Брендон сказав, що нема потреби надто ретельно шукати — ми й не шукали.

— А Бретт потім знайшовся?

— Ні.

— Цікаво, як старанно цього разу ви шукатимете сестру Гарні?

— Але нам ще слід переконатися, що її справді викрали. Брендон не розпочинатиме пошуків лише на підставі твоєї усної заяви. Усе залежатиме від Зальцера.

— Бачу, що в цьому клятому місті нічого не обходиться без Зальцера!

— Але ж, Віку, невже ти це серйозно кажеш?

Я звівся на ноги.

— Знайди її, Тіме, інакше я зроблю це сам — мені подобається ця дівчина.

— Не переймайся ти так! Якщо вона справді зникла — ми її знайдемо. То ти впевнений, що конячка-фаворит — Креб Еппл? Я б не хотів втратити своїх п’ять баксів!

— Та забудь ти про Креб Еппл — займися краще сестрою Гарні! — сказав я і вийшов з кабінету.

Повернувся в Оркід-білдінґз. Пола чекала мене в кабінеті.

— Продовжуємо займатися цією справою, — повідомив я їй, всідаючись за свій стіл. — Я зустрівся з Віллетом: він фінансуватиме наше розслідування, але хоче, щоб його фірма у цій справі не фігурувала.

— Дуже сміливо з його боку! — презирливо зауважила Пола. — Гадаю, ти перебрав усі ризики?

— Він готовий за це доплачувати, — сказав я. І розповів їй про свій візит у поліцейський відділок. — Здається, цей хлопець Зальцер зникнення своїх медсестер зробив звичним ділом. Ти звернула увагу на дату? 15 травня: день, коли померла Дженет Кросбі. Ніхто мене не переконає, що зникнення тієї медсестри не мало нічого спільного зі смертю Дженет.

Пола уважно вивчала мене.

— Гадаєш, що Дженет убито, чи не так?

Перш ніж відповісти, я запалив сигарету й обережно вкинув сірник у кошик для сміття.

— Думаю, це цілком імовірно. І мотив тут є: гроші. До того ж, смерть спричинена не хворим серцем. Отруєння миш’яком, між іншим, теж дає збої в роботі серця. Того старого йолопа Бьюлі цілком можна було ввести в оману.

— Але ж ти цього не знаєш напевно! — сказала Пола. — Ти ж не думаєш, що Морін могла вбити сестру?

— Мотив надто серйозний: окрім успадкування двох мільйонів доларів, була ще й солідна страховка. Я не стверджую, що Морін справді вбила сестру, але такі значні гроші — дуже велика спокуса, особливо якщо ти перебуваєш у руках шантажиста. І ще одне: мене не надто влаштовує смерть самого Кросбі й виникають сумніви: а чи його теж не вбито? Якщо в смерті не було нічого підозрілого, то чому Зальцер запросив для підписання свідоцтва про смерть такого типа, як Бьюлі? Чому він не підписав його сам? Йому ж довелося ділитись і з Лессвейзом, коронером, і, ймовірно, з Брендоном. Це було або самогубство, або ж убивство. Готовий присягнути, що то не був нещасний випадок. Як влучно підмітив Віллет, безглуздо кінчати життя самогубством за допомогою рушниці, коли в тебе є револьвер. Тож залишається вбивство.

— Не поспішай із висновками, — гостро заперечила Пола. — Це твій великий недолік, Меллою. Ти завжди робиш якісь божевільні припущення.

Я підморгнув їй.

— А мені це подобається!

Щоб розслабитись, я складаю пазли. Пола купує їх для мене в одного каліки на вулиці, з яким перекидається кількома словами, коли йде додому раніше. Цей безіменний герой випилює дрібні деталі для Поли з фанерних залізничних оголошень, які та йому приносить. Цей чолов’яга компонує вражаючі пазли, котрі я потім складаю цілісінький місяць. Опісля передаю зібрану картинку в найближчу лікарню, а Полин приятель випилює мені нову головоломку.

Маючи чималий досвід складання пазлів, я дійшов висновку, що нерідко дрібна та, вочевидь, неважлива деталь стає своєрідним ключем до всієї картинки, тож завжди мушу бути пильним і уважним до дрібниць. І в своїй роботі завжди вишукую деталь, яка наче й не стосується справи, однак насправді дуже суттєва.

Так я просидів, глибоко замислившись, упродовж години. Було кілька хвилин по сьомій. Контора вже зачинена. Переді мною стояла пляшка віскі.

Я стисло виклав усі факти на папері, але це мало що мені дало. Перечитавши написане, зупинився на прізвищі Дуґласа Шеррілла. Чому, запитав я себе, Дженет раптово розірвала заручини — за тиждень до смерті батька? На перший погляд, цей факт не стосувався справи — а може, і так? Я не міг бути в цьому впевнений, не з’ясувавши, чому саме розірвали заручини. Хто міг би мені це пояснити? Вочевидь, сам Дуґлас Шеррілл, але не випадало прибути до нього без попередження, і просто зараз я не був готовий до цього. Тоді хто ще? Я звірився зі своїми нотатками. Це міг би зробити також Джон Стівенс, дворецький Кросбі. Я вирішив, що не така вже й погана думка — побалакати з ним. Якщо б він викликав у мене довіру, з ним можна було би поділитися своїми сумнівами. Марта Бендікс повідала мені, що він