Галина Костянтинівна Вдовіченко - Купальниця

і її мешканці, і руда гоно-

рова Мураня, хоча вона відверто ігнорувала нових сусідів.

* * *

Товариш Олега користався принадами оксамитового сезону

в Хорватії, отож Кароліна з Олегом мали два вільних тижні

і з насолодою поринули в господарські клопоти. Об’їхали тор-

гові центри, замовили легку канапу, купили телевізор та ма-

ленький столик, запросили додому дизайнера фірми, що виго-

товляє меблі під замовлення. Кароліна спробувала зобразити

на папері свою мрію. Малюй, малюй, заохотив її Олег. І вона

нашкрябала примітивне креслення. Ось так, пояснила, йти-

муть угору дерев’яні сходи з бильцями та поруччям, а там, на-

горі, буде щось подібне на другий поверх, таке собі ліжко на

високих міцних опорах — згори ліжко, знизу хатка. Можна бу-

де дивитися у вікно з висоти, просто на перехрестя дивитись, на клен, на особняк Островерхова.

— Недешевий проект, — попередив майстер.

— Кажіть, скільки, — усміхнувся Олег, — а ми будемо тор-

гуватися…

Київська господиня кімнати погодилась врахувати вкладе-

ні кошти як платню за помешкання, Олега такий варіант вла-

штовував.

В особливості цього квартирного питання дві жінки ніко-

го не посвячували. З пропозицією Зоя погодилась без розду-

мів, вона мала намір у майбутньому здавати цю кімнату, яку

все одно доведеться колись умебльовувати.

Як не пояснила Кароліна від самого початку, хто та киян-

ка, якій належить кімната, так воно й залишилось непрого-

вореним. Олег і не розпитував, яка йому була різниця, хто

115

власниця. Отак історія з кімнатою стала таємницею Зої та Ка-

роліни.

По телефону в голосі Зої спочатку прохопилася нотка на-

пруження, але почувши, у чому річ, вона заспокоїлась і далі

розмовляла рівним, дещо байдужим тоном. Кароліні вида-

лось, що вона терпляче чекає, аби чимшвидше натиснути на

червону кнопку відбою, заздалегідь погоджуючись на все. Ка-

роліна теж попрощалась з полегкістю.

— Олеже, ви з Зоєю про нас розмовляли? — запитала, ко-

ли ввечері вони поставили машину на подвір’ї і пішли про-

гулятись до центру міста.

— Відтоді, як ми поїхали?

— Ні, ще в Києві.

Олег взяв її руку, заклав собі за згин ліктя.

— Нащо це тобі?

— Як це нащо?.. Я не відстану вже, кажи.

— Вона подякувала.

Кароліна зупинилась.

— Вона подякувала, — повторив Олег, — за те, що не ду-

рили, не ховались. Не принижували себе та її. Вона завдяки

нам… а може, не нам, а ситуації… одне слово, вона зараз теж

не сама. І я б хотів, щоб не тимчасово. Мені від того було б

легше.

— Не сама?

— У неї був такий собі Стас…

— Як це, був? Ти що, знав про нього?

— Вони разом в один дитячий садочок ходили, потім в од-

ній школі вчились. Звісно, знав. Друг дитинства. У нього осо-

бисте життя не складалось, а Зоя для нього, як він сам сказав

мені одного разу — ікона. А далі що?.. Далі в моєму житті

з’являєшся ти — і все перевертаєш догори дриґом…

Поцілував Кароліну в маківку.

— Зоя — надзвичайна жінка…

— Я знаю.

116

— Завжди її поважатиму, завжди. І коли я того вечора ска-

зав їй про нас, згодом, тебе вже завіз до брата… Коли нама-

гався щось пояснити, тоді вона і сказала: дякую за чесність, тепер я теж вільна. Якби я залишив її саму, якби вона мене не

відпускала… Не знаю, що було б далі.

— У сенсі повернення?

— У сенсі нашого з тобою душевного стану.

— А-а-а. Чому ти мені це одразу не сказав?

— Ти не запитувала, — відказав він. — Я вирішив, ти про

це не думаєш.

З усім своїм молодим егоїзмом вона і справді не надто

замислювалась над тим, що відчуває Зоя і що зараз відбу-

вається у її житті, адже з такою жінкою нічого поганого

статися не могло, навіть у такій ситуації. Хіба тимчасові про-

блеми. Зоя була і залишалась особливою і для Олега, і для

Кароліни.

Від Головпошти вони повернули на вулицю Стефаника,

пройшли її до крутого повороту праворуч, вийшли вгору на

вулицю Глібова… Вечірній маршрут вони щоразу обирали за

принципом «куди очі ведуть», і завжди на їхньому шляху по-

ставали будинки з промовистими деталями та неповторни-

ми оздобами — усю цю красу ретельно фіксував та розкладав

по файлах їх сусід Сашуня.

В душі Кароліни після того, що вона почула про Зою, зро-

билося тихо і спокійно, вона й подумати не могла, що ця ін-

формація стане останнім пазлом, завдяки якому складеться

загальна картина повноти життя. Нехай так буде завжди, щоб

і Олег зі мною, і Зоя не сама.

Вони зробили велике коло кількома вулицями і поверну-

лись додому, найголовніше відкриття вечора зробивши на ро-

зі свого будинку: кутовий балкон тримали, порівну розділив-

ши свій тягар, заклавши руки за голову, подібні між собою

атлант і каріатида. Кароліну здивували спокійні вирази об-

лич, позбавлені страждання та напруги. Немов і він, і вона за-

117

нурились кожен у свої думки, перервавши розмову на якусь

хвилину та відвівши очі на особняк Островерхова.

— Зроби, як він! — розпорядилась Кароліна. Олег, дурію-

чи, миттєво виконав команду, закинув руку за руку над голо-

вою. — Дивись, — повторила вона його жест.

— Що дивись?

— Я руки склала, як вона, а ти — як він.

Олег ще раз подивився на скульптури, перевів погляд на

свою супутницю: у їхній четвірці в чоловіків праві руки ле-

жали на лівих, у жінок — навпаки.

— І що це означає? — запитав Олег, забираючи Кароліну

з-під балкона.

— Що ми пасуємо одне одному, — була така відповідь. —

Хоч протилежні навіть у неусвідомлених рухах.

Олег здивовано глянув.

— Якби їх поміняти місцями, її — на лівий кут, його на пра-

вий, то вони тримали б руки навпаки, вона — як він, а він —

як вона, і знаєш чому?

Кароліна запитально смикнула підборіддям: чому?

— Бо саме так у цій ситуації їх тримати зручніше, не за-

лежно від того, хто ту стелю підпирає, чоловік чи жінка.

— Та ну тебе, нудотику! Хотіла ще один доказ навести, а ти

не дав.

— Доказ чого?

— Що ми пасуємо одне одному!

— Так це не потребує жодних доказів, тут і так усе зрозу-

міло.

Така миттєвість трапилась, що от зараз, цієї хвилини, біль-