Марк Твен - Пригоди Гекльберрі Фінна

— Гаразд… Я думаю, все добре. Заходь.

Щойно я увійшов, старий джентльмен сам замкнув двері, зачинив їх на засув і звелів молодим чоловікам із рушницями зайти в кімнату; всі попрямували до великої вітальні з новим картатим килимом на підлозі й зібралися в кутку, щоб їх не було видно із фасадних вікон (у боковій стіні вікон не було). Піднявши високо свічку, все почали мене роздивлятися і говорили при цьому: «Ні, він не з Шепердсонів, у ньому нема нічого шепердсонівського».

Потім старий сказав, що я, певно, нічого не матиму проти обшуку, — він не хоче мене образити, а лишень перевірить, чи не маю я зброї. Він не став нишпорити по кишенях, а лише провів руками поверх одягу і сказав, що все гаразд. Він звелів мені не соромитись, бути, як удома, і розповісти, хто я такий, але тут втрутилася старенька:

— Бог з тобою, Сауле! Бідолаха промок до нитки, а може, ще й голодний. Як ти думаєш?

— Діло кажеш, Рейчел, — відповів сивий джентльмен; а сам я про це і думати забув.

Тоді старенька сказала:

— Бетсі (це негритянці), біжи-но принеси йому, бідолашному, щось перекусити, та хутчіш! А ви, дівчата, йдіть розбудіть Бака і скажіть йому… Ага, ось і сам Бак… Візьми цього чужого хлопчика, Баку, зніми з нього мокрий одяг і дай щось своє, сухе.

Бак на вигляд був мого віку — років тринадцять-чотирнадцять чи близько того, хоча трохи вищий за мене. Він був у нічній сорочці, весь скуйовджений. Хлопець вийшов, позіхаючи та потираючи кулаком очі, а другою рукою тягнув за собою рушницю. Він запитав:

— Хіба Шепердсонів тут не було?

Йому відповіли, що це була хибна тривога.

— Ну, добре, — сказав він. — А якби припхалися, я б хоч одного, та пристрелив.

Усі засміялися, і Боб сказав:

— Та де тобі, Баку! Вони встигли б з нас скальпи зняти, доки ти там з ліжка злазив.

— Звісно, бо мене ніхто не покликав, просто свинство якесь! Ніхто про мене не подумає — так я ніколи себе показати не зможу.

— Нічого, Баку, — сказав старий, — ще встигнеш себе показати! Усьому свій час, щоб ти навіть не сумнівався. А тепер іди, роби, що мати звеліла.

Ми з Баком піднялися нагору до його кімнати, він мені дав свою сорочку, куртку та штани, і я все це вдягнув. Доки я переодягався, він запитав, як мене звати, але не встиг я відповісти, як він сам заходився мені розповідати про сойку та кролика, яких спіймав у лісі позавчора, а потім запитав, де був Мойсей, коли згасла свічка. Я відповів, що не знаю, навіть ніколи про це не чув.

— Ну, то вгадай, — каже він.

— Та як я можу вгадати, — відповідаю, — коли вперше про це чую?

— А здогадатися ти не можеш? Це ж дуже просто.

— А яка була свічка? — запитую я.

— Та яка різниця? — відповідає він.

— Не знаю, де він був, — кажу я. — Ну, скажи: де?

— У темряві, ось де!

— А якщо ти сам знав, то нащо мене запитував?

— Та це ж загадка, невже не розумієш? Скажи, ти довго збираєшся в нас гостювати? Залишайся назовсім. Ми з тобою непогано повеселимося, уроків у нас зараз немає. А в тебе є собака? В мене є; кинеш у воду тріску — він стрибає і дістає. Ти любиш у неділю причісуватися і ще займатись різними дурницями? Я, звісно, не люблю, але мати мене примушує. Чорти б забрали ці штани! Певно, треба вдягнути, тільки не хочеться, — така спека! Ти готовий? Ну, добре, ходімо, старий.

Холодний кукурудзяний хлібець, холодна солонина, свіже масло — ось чим мене пригощали внизу, і нічого смачнішого я ніколи в житті не їв. Бак, його мама і всі решта курили коротенькі люльки, крім двох молодих дівчат і негритянки, яка вийшла з кімнати. Усі курили і розмовляли, а я їв і теж розмовляв. Обидві дівчини сиділи, загорнувшись у ковдри, із розплетеним волоссям. Усі мене розпитували, а я їм розказував, як ми з батьком і з усією родиною жили на маленькій фермі в Арканзасі, в самій глушині, і як сестра Мері Енн втекла з дому, вийшла заміж і більше ми про неї нічого не чули, а Білл поїхав її шукати і теж зник безвісти, а Том і Морт померли, і більше нікого не лишилося, крім нас із батьком, і він так і зачахнув від горя та клопотів. А після його смерті я зібрав пожитки, які були, бо ферма була не наша, і попрямував угору по ріці пасажиром на палубі, а потім звалився в річку з пароплава; ось так я і потрапив сюди. Вони мені сказали, що я можу в них жити, скільки мені заманеться. Тим часом почало світати, і всі розійшлися по своїх спальнях, і я теж пішов спати до кімнати Бака. А коли вранці прокинувся, то — це ж треба! — зовсім забув, як мене звати. Я лежав десь годину і все намагався пригадати, а коли прокинувся Бак, запитав у нього:

— Баку, ти вмієш писати?

— Умію, — каже він.

— А от як моє ім’я пишеться, певно, і не знаєш.

— Знаю не гірше, ніж ти сам, — гордо відповідає Бак.

— Добре, — кажу я, — скажи.

— Д-ж-о-р-д-ж Д-ж-е-к-с-о-н. Бачиш, я знаю! — каже він.

— Правильно знаєш, — погодився я, — а я думав, що не знаєш. Не таке це ім’я, щоб його кожен міг правильно написати, перед тим не вивчивши.

Я й сам записав його потай: раптом запитають, як воно пишеться, то я і відтарабаню без зупинки, наче для мене це звична справа.

Сім’я ця була дуже хороша, і дім теж був дуже хороший. Я ще ніколи не бачив у селі такого гарного будинку, так добре обставленого. Вхідні двері зачинялися не на залізний засув і не на дерев’яний зі шкіряним ремінцем, а треба було повертати мідну круглу ручку, точнісінько як у міських будинках. У вітальні не було жодного ліжка чи чогось схожого на ліжко, а навіть у місті в багатьох вітальнях стоять ліжка. Камін був великий, викладений внизу цеглою; а щоб цеглинки завжди були чисті, їх поливали водою й терли іншою цеглиною: а іноді їх покривали, за міською модою, шаром червоної фарби, яка називається «іспанська коричнева». Таган був мідний і такий великий, що й колоду витримав би. Посередині камінної дошки стояв годинник під склом, і на нижній половині скла було намальоване місто з кружальцем