Лорен Грофф - Долі та фурії

Матильда сіла на його краєчок і підстрибнула. Рама запищала, як миша. Ланселот сів поряд і підскочив, не потрапляючи в ритм. Він поклав руку на її ногу й підскок за підскоком пересував її вгору, аж поки його палець не вперся в її пах. Він зігнув палець і підчепив еластичну тканину, під якою його зустріла очікувана пишність. Вона встала, він перестав підстрибувати, і, не засунувши штори, вона відсунула вбік промежину своїх трусиків й осідлала його. Він зарився головою в її сорочку, насолоджуючись тамтешньою привітною темрявою.

— Привіт, незачепо, — сказала вона, сіпаючи його кінчик. — Струнко.

— Три тижні, — промовив він, коли вона впускала його. Вона рухала стегнами, як наїзниця. Він сказав:

— Так довго без розрядки.

— Але не для мене. Я придбала вібратор, — сказала вона, задихаючись. — Я назвала його Лансемаля.

Але, мабуть, цього не треба було говорити, бо він відчув напруження, і йому довелося перевернути її на руки й коліна, щоб довершити почате, й поставленою крапкою виявився невиразний оргазм, який не приніс йому задоволення.

Вона гукнула йому з ванної, де намилювалася в раковині з водою:

— Щось мені не хочеться залишати тебе тут. Останнього разу, коли я ненадовго відпустила тебе, ти повернувся з поламаними кістками.

Вона підійшла до нього, стиснула руками його щоки.

— Мій ексцентричний старий чоловік думав, що вміє літати.

— Цього разу літатимуть лише мої слова, — пообіцяв він урочисто.

Вони обоє засміялися. Майже двадцять років разом, і якщо розпечений жар перетворився на тепло й гумор, він перестав бути диким, але його стало легше підтримувати.

Вона сказала нерішуче:

— Тут будуть розкішні жінки, Лотто. А я знаю, як ти любиш жінок. Чи любив. Колись. Тобто до мене.

Він спохмурнів. Ніколи впродовж їхнього спільного життя вона його не ревнувала. Це принижувало її. Його. Їхній шлюб. Він трохи відсторонився.

— О, будь ласка, — сказав він. Вона замовкла, міцно поцілувала його і сказала:

— Якщо я тобі буду потрібна, я приїду. Я за чотири години їзди звідси, але приїду за три.

І тоді вона вийшла за двері; вона пішла.

Сам! Сутінковий ліс заглядав до нього у вікна. У припливі ентузіазму він зробив кілька відтискань. Час був ще не обідній. Він розпакував свої записники, ручки. Вийшов на кругову під’їздну алею навколо будинку, витяг із землі папороть з корінням, посадив її в білий із крапочками кухоль, і поставив його на камінну полицю. Листя по краях почало скручуватися від несподіваного тепла в приміщенні. Коли подзвонили на обід, він пошкутильгав темною ґрунтовою дорогою повз луг зі статуєю оленя. Хоча ні, з живим і досить жвавим оленем. За копицею сіна звернув до пташника в заростях малини, пішов повз сад, де рясніли гарбузи й світилися в пітьмі, повз перерослі стебла брюсельської капусти до старої ферми, звідки доносилися пахощі смачної їжі.

Два столи були вже накриті. Він стояв у французьких дверях, поки хтось не помахав йому, плескаючи по вільному місцю. Він сів, і весь стіл повернувся до нього, мружачись, наче раптом увімкнули яскраве світло.

Ці люди були такі чудові! Нічого було йому так нервуватися. Ось, наприклад, цей кучерявий і знаменитий поет, який показував усім химерний панцир цикади на долоні. Або ця німецька пара, схоже близнюки, з однаковими пенсне й волоссям, наче його їм обрізали уві сні дуже гострим лезом. А цей рудоголовий хлопчина тільки-но з коледжу, який раптово червоніє від жахливої сором’язливості: явно, поет. А ось романістка, блондинка атлетичної статури, непогана, незважаючи на випираючий живіт і фіолетові мішки під очима. До Матильди їй далеко, та її молодість могла б змусити Матильду замислитися. У неї були чарівні білі передпліччя, неначе вирізані з полірованої деревини якогось хвойного дерева. Тоді, коли кожна жінка засліплювала його якоюсь їй одній притаманною красою, одних її передпліч було б для нього досить. Він уявив круглий живіт романістки зі сріблястими розтяжками на ньому, і на якусь мить повернувся молодий Лотто, сексуальний бабій, готовий поринути в дикий розгул. Чудово. Він подав їй глек із водою й відігнав видіння.

Дуже молодий афроамериканський режисер пильно розглядав Ланселота, відтак спитав:

— Саттервайт? Я саме закінчив Васар. Там був Саттервайт Хол, — і Ланселот трохи поморщився, зітхнув. Його неприємно вразило, коли навесні цього року він одвідав свою альма-матер для читання лекції, і декан у своєму вступному слові, розхвалюючи його на всі заставки, серед іншого згадав, що родина Ланселота сприяла спорудженню гуртожитку для школи. Лотто покопирсався в пам’яті й згадав, як у вихідні перед випуском він знайшов Саллі, яка стояла перед величезною ямою, на дні якої працювали бульдозери. У неї було зосереджене обличчя, вітер метляв полами спідниці об її худі ноги. Вона взяла його під руку й повела геть.

Це правда, що він подавав документи лише в одну школу і що лист із повідомленням про зарахування був, очевидно, відправлений йому додому — у Флориду. Він його ніколи не бачив.

Якщо існувала підступність, то на ній завжди стояла печатка Антуанетти.

— О, — сказав він режисерові, який не зводив з нього очей. Мабуть, обличчя Ланселота видавало його. — Це не має жодного стосунку.

Зовні над ґанком загорілися світлові індикатори: мабуть, датчик спрацював на єнота. Коли вони вийшли надвір, небо було як темно-синій оксамит. Вони винесли цілого лискучого лосося на листках капусти й кружальцях лимона та миску салату з квіної.

Ланселот раптом помітив, що він говорить без упину. Він був просто в екстазі від перебування тут. Хтось усе підливав йому вина. Деякі художники зникли перед десертом, та більшість присунулися поближче до його столу. Він розповідав історію про свій невдалий політ трапом літака; він розповідав історію про катастрофічний кастинг ще як він був актором, коли його попросили роздягнутися до пояса, а він зовсім забув, що того ранку Матильда в душі вистригла в нього на грудях смайлик.

— Я чула, що ви — герой, — сказала поетеса, смакуючи крем-брюле, поклавши руку йому на плече. Вона так сміялася, що в неї на очах виступили сльози. — Утім і гадки не мала, що аж такий.

За іншим столом сиділа жінка в туніці, трохи схожа на індійку. У Ланселота все похололо всередині: а раптом Лео — це скорочено від Леона. А що, бувають жінки з чоловічими голосами. У неї було біле пасмо у чорному волоссі, і це було достатньо ексцентрично для творця тієї опери, яку він дивився цього літа. В туніці її руки виглядали дивовижно, наче крила сови. Аж раптом вона встала, віднесла свою тарілку й приладдя на кухню. Він спіймав облизня. Вона не хотіла з ним зустрічатися.

Тепер вони були в головній залі з басейном і столами для пінг-понгу, і він грав. Хоч і сп’янів, його реакція була миттєвою: він радів, що все ще був у сякій-такій спортивній формі навіть після свого ув’язнення в гіпсі протягом літа. Хтось приніс віскі. Коли він зупинився, важко дихаючи і відчуваючи, як заболіла його слаба ліва рука, навколо нього утворилося невеличке коло з творчого народу. Ланселот автоматично увімкнув свій шарм.

— Як ваше ім’я? А чим ви займаєтесь? — розпитував він кожного.

Художники! Нарцисисти!

Одні маскуються краще за інших, але всі вони, немов діти, що стоять на краю дитячого майданчика і, запхавши пальця в рот і витріщивши очі, спостерігають, як