Віра Коваль - Остання зустріч очима, Віра Коваль

Був сонячний червневий день. Природа готувалася до випробування тримісячною спекою. Але поки на вулиці ще віяло весняною прохолодою, люди, не замислюючись, вирішили провести свій суботній ранок на природі.

У парку, наповненому пташиним співом і запахом свіжозрізаної трави, можна було побачити сімейні пари, які прогулювалися стежками, тримаючись за руки, і дітей, які радісно гасали поміж деревами. Молодь зайняла лавочки поблизу озера, обговорюючи плани на літо. Сонце, яке ще не набрало повної сили, ніжно зігрівало обличчя, створюючи ідеальну атмосферу для відпочинку.

Молода пара йшла парком по довгій алеї. Катя на мить згадала, все, що було пов'язано з цим парком. Згадала, як гуляли з Артемом, сміялися із всього, що навколо могло подарувати їм посмішку, їли морозиво, раділи сонцю і дощу, грали у сніжки взимку, влаштовували собі обкидання осіннім листям... 

Ті спогади були такими яскравими, що здавалося, вони відбуваються прямо зараз. Катя навіть відчула, як холодний сніжок тане в її долонях, як теплий дощ ніжно зволожує обличчя, а багряне листя м'яко опадає на плечі.

Вона згадала, як Артем, схопивши її за руку, тягнув до фонтану, сміючись, що той бажає послухати їхню пісню щастя. Як він намагався відібрати у неї морозиво, жартома називаючи себе головним дегустатором. Як вночі вони влаштовували фотосесії під світлом ліхтарів, які освітлювали парк золотим сяйвом.

Катя зупинилася і, дивлячись на алею, відчула, як серце стиснулося. Цей парк зберігав у собі частинку її щастя, частинку її справжньої, безтурботної молодості. І це щастя було пов’язане лише з однією людиною — Артемом. Але тепер вона була тут не з ним.

З її роздумів її вирвав голос Єгора:
— Про що замислилася, кохана?

Катя перевела погляд на нього і натягнула посмішку:
— Просто згадала, як гарно тут завжди було.

З цих спогадів її вивела найкраща подруга, яка йшла їм на зустріч. Білосніжне волосся Вероніки і літнє зелене платтячко розвіював легкий вітерець.

- О, подруго, давно тебе тут не бачила, - Ніка обійняла Катю і посміхнулася щирою і ніжною посмішкою, якою вона завжди всіх зачаровувала. Катя ж у ті дні була не така життєрадісна.

— Привіт, Ніко, — Катя відповіла на обійми, трохи розгублено посміхнувшись. Її внутрішній стан не дозволяв радіти щиро, як колись.

Вероніка поглянула на Єгора й одразу зрозуміла, що він тут ні до чого. Її уважні очі наче читали Катину душу.
— Як ти, подруго? Щось не так? — Ніка легенько стиснула її руку, намагаючись підбадьорити.

— Усе гаразд, просто день насичений думками, — Катя кинула погляд на Єгора, ніби намагаючись підкреслити, що в її присутності краще не говорити зайвого.

— Ясно, — кивнула Вероніка, зрозумівши натяк. Вона перевела розмову на іншу тему:
— А я тут гуляю і збираю натхнення. Літо ж у розпалі, природа дарує стільки краси. А ти, Катю, чого така задумлива?

Катя хотіла відповісти, але замість неї заговорив Єгор:
— Ми згадували старі часи. Тут у парку вона багато часу проводила колись.

Вероніка на мить задумалася, але швидко взяла себе в руки, щоб не видати своїх справжніх думок: "Старі часи? Він хоч здогадується, кого саме вона згадує?"

- Якби не Єгор, я б ...- хотіла договорити та, але побачила Артема на їх улюбленій лавочці.

Вони знову зустрілися поглядом. Йти в інший бік не було сенсу. Він би все рівно попрямував за ними. Катерина взяла Єгора за руку і разом з ним і подругою підійшли до Черненка. Юнак спокійно поглянув на них і робив вигляд, що не помічає задирливих поглядів Серебрянського.

- І де б ми ще всі зустрілись, якщо не тут? – захихотіла Яніцька. – Ти яким дивом тут впинився?

Артем зустрів їх спокійним, але пильним поглядом, ніби під маскою байдужості ховав бурю емоцій. Його руки були схрещені на грудях, а легка усмішка на губах здавалася одночасно щирою і викликаючою.

— Який несподіваний збіг, — заговорив він, звертаючись до Каті, але свідомо уникаючи погляду Єгора. — Вирішили освіжити спогади, гуляючи тут?

Катя стиснула руку Єгора, намагаючись зберігати спокій.
— Просто вирішили прогулятися. А ти, Артеме, що тут робиш?

— Прогулянка — гарна ідея, — відповів той, проігнорувавши питання. Він перевів погляд на Вероніку, ніби щойно помітив її. — Вероніко, радий бачити тебе. Ти завжди була прикладом стилю і гарного настрою.

Вероніка трохи посміхнулася, але її очі залишалися серйозними.
— Артем, ти як завжди дотепний. Але тут уже не про мене, правда ж? — вона кивнула в бік Каті й Єгора.

- Ми теж на обід зібрались. Але поки не знаю, де тут можна перекусити. Не став би ризикувати своїм здоров’ям, - дещо невдоволеним тоном відповів Єгор, оглядаючись навкруги.

- Тут смачно готують, - пробурчала Катерина і попрямувала до кафе, яке розмістилося в кінці алеї.

Артем хитро усміхнувся, коли почув це, і повільно рушив за ними.

— Тобто ми ще й обідати будемо в одному місці? — сказав він ніби сам до себе, але достатньо голосно, щоб його почули.

Єгор обернувся і кинув короткий, прохолодний погляд у його бік.
— Якщо тут так смачно, як каже Катя, то, можливо, нам і справді пощастить.

Катерина важко зітхнула, не озираючись, і впевнено пішла вперед. Вероніка тихенько прошепотіла їй:
— Здається, це буде веселий обід.

— Нічого веселого, — відповіла Катя. — Просто обід і трохи терпіння.

 Це було улюблене місце Каті. Там вона зазвичай ховалась  від юрби людей.

Катерина добре пам'ятала це місце. Затишне кафе, де завжди можна було знайти спокій, було для неї своєрідним притулком. Саме тут вона часто ховалася від метушні світу, знаходячи розраду у чашці кави або десерті. Їй завжди подобалося, як сонячні промені проникали через великі вікна, освітлюючи кожен куточок зали й додаючи відчуття тепла.

Сьогодні ж це місце втратило свій чарівний спокій. Катерина відчувала, що з Єгором поруч, а Артемом неподалік, це кафе більше не стане для неї тихою гаванню.

Вона сиділа, розглядаючи меню, але думки плутались, мов хмари на вітрі. Вероніка, помітивши її напруженість, легенько торкнулася її руки:
— Катю, ти впевнена, що все добре?