Уляна Дудок - Львів. Пані. Панянки

Зачувся шум, потяг цілою великою хмарою їдкого диму і страшного гуркоту зближався до перону, наче дивне і невідоме майбутнє, на яке дівчина покладала стільки мрій, якому готова була віддати власне життя…

* * *

Тільки розпочався серпень, літо котило густі золоті хвилі тепла до заходу, уже виблякло втомлене спекою небо, а світ Олени захитався, як від землетрусу. Її в рідному селі знайшла картка від Романа Дашкевича,[21] а у ній – звістка про війну і про те, що обидва товариства «Січових стрільців» злучилися в єдину організацію і провадять мобілізацію, а її обрано до спільного комітету. Вирвалася з дому – наперекір сльозам матері і наказам батька – подалася разом із братом до війська, до Львова, до праці у поборовій комісії, у канцелярії стрілецькій. Романа ж мобілізовано до австрійського полку, побачитися встигли лиш на коротку мить.

Затиснула серце, сховала тугу на денце – у роботу, до знеможення. Щодня нові й нові добровольці, скільки люду відгукнулося, аби йти воювати проти москалів! І ось тепер, як хвиля добровольців спала – вирішила: пора і їй на війну, там, де брат, де Роман, де друзі-стрільці… Іван обіцяв, що прийме її до сотні. Спорядження вже зготувала. У домівці січовиків[22] знайшла полишений у шафі старий мундир – віддала переробити його на себе пану Теодору Голіяну. Той предобрий чоловік своїм вправним кравецьким хистом зладував певно найбільше стрілецьких одностроїв. Непромокальні черевики замовила, є… От тільки знимку ще треба до січової виказки. Убралася в той припасований до фігури стрій – таки добре постарався пан Теодор! На голову – шапку, заховала під нею вже обтяті накоротко коси та й пішла до знимкаря.[23] Фотограф пан Тадеуш поблискував скельцями пенсне, пильно розглядаючи юного клієнта. По тому, як зграбно проходився новоявлений вояк по салі,[24] які милі ямочки затремтіли від усмішки на щічках – зашкрібся сірою мишею здогад: «То жінка?» Хотів щось запитати, але стримався, не виказав себе. Чемно вказав на стілець:

– Прошу пана присісти! Прошу не рухатись, – і пірнув під чорну накривку за гофрованою шиєю громіздкого апарата. Помах руки – наче чарівник зараз вийме живого кроля із капелюха – і ось, усе, знімок зроблено.

– Але пан забардзо млоди, жеби ісьць до войска? Пан сє нє бої ісьць на войне?[25] – фотограф перейшов на польську, нарешті випірнув з-під чорного запинала і знову питально зблиснув скельцями свого пенсне.

– Ні, прошу пана! Не боюся! – всміхнувся юний вояк, легко встав і вже стояв при одвірку. – То до середи картка буде готова?

– Так, бенде. Чекам на пана,[26] – двері рипнули, а пан Тадеуш присів коло свого бюрка і витер спітнілого лоба. Та не може бути! Але які щічки, яка делікатна постава, таки насправді – кобєта![27] Проте навіщо їй знимка? До войска йти? Тут щось не так… Думки, як і рясний піт, котилися з чола ошелешеного фотографа. Нарешті він, зітхнувши, ще раз витер лице хустинкою, сховав пенсне у нагрудну кишеню і зачав збиратися. За хвилю пан Тадеуш замкнув приміщення свого салону та із заклопотаним виглядом рішуче рушив старою бруківкою.

Середа таки вдалася сонячною. Дівчина знову одягла стрій, «мазепинку», уже звично заправила під неї волосся. Коло Ратуші стріла друга, Осипа, теж стрільця. Ой, як він захоплено глянув на ту зґрабну фігурку!

– Не відразу й пізнав такого симпатичного вояка! – аж прицмокував, озираючи струнку постать.

Олена засоромилася:

– Та годі тобі! Ходімо! – зарум’янилася, аж зсутулилася, наче хотіла сховатися від надмірної похвали. Захоплені розмовою, не звернули уваги на пару моцних жандармів. Два вусаті здоровані завмерли біля крамниці солодощів, видивлялися на тістечка у вітрині, наче то було зборище батярів – веселих і зухвалих некоронованих королів львівських вулиць. Фотограф чомусь нервував і витирав з чола піт, коли перераховував гроші. Його товсті пальці, вкриті кущиками коротких чорних волосків, трішки тремтіли, коли віддавав знимку. Олена напружилася, але пан Тадеуш тільки чемно вклонився і попрощався. Дівчина з полегшею зітхнула і всміхнулася до Осипа. Вдалося! Уже рушили до виходу – як із сонячного прямокутника дверного отвору до салону ступили дві високі постаті. Овва! Жандарми!

– Прошу надати леґітимацію![28]

– Але я не маю її зараз при собі… – розгубилася, але швидко опанувала себе. – Якщо конче треба, то я…

– Тоді пані є арештована! Прошу йти з нами. І пан також! – жандарми перебили її і взяли під варту.

Олена кинула погляд на друга. Нічого було робити. Їм скрутили руки і як арештантів вивели на сонячну вулицю. Стали озиратися прохожі, з голови Олени впала військова шапка, світлими хвильками розсипалися кучері. Худа висока пані, яка прогулювалася площею Святого Духа з маленькою дівчинкою, злякано притулилася до муру старої кам’яниці, притиснула до себе дитину, пропускаючи незвичайну процесію.

– Цо то єст? Чего та пані єст в мундуже?[29]

– То єст росийски шпєг![30]

– Матка Боска, цо сє дзєє! Кобєта-шпєг![31] – зверескнула настрашена пані й затулила мереживною парасолькою свою донечку. А та, зачувши у голосі мами тривогу, заревіла на всю вулицю. Стали озиратися перехожі. «Росийски шпєг!»

«Росийски шпєг!» – відбивалося від стін старовинних будинків луною. За мить натовп розрісся в люту хмару, що розтривоженим бджолиним роєм гуготіла і загрозливо блискала очима. Олену штуркнули, хтось смикнув за коси, босоногий хлопчисько спритно запустив їй немалим каменем у спину. Каменюка ледь не зачепила плече жандарма, і здоровань розлюченим поглядом спопелив малого обірванця. Хлоп’я миттю зникло, а за хвилю вже пританцьовувало з іншого боку натовпу, горлаючи: «Кобєта-шпєг! Злапалі російскєго шпєга!»[32]

Добросерді круглолиці селянки, що продавали на площі Ринок молоко та зеленину, уже якраз збиралися зі вторгованим додому – теж стали подивитися на таку дивовижу. Деякі злякано хрестилися. Кілька войовничих молодиків бігли, щоб устигнути й від себе дати доброго стусана чи ляпаса «шпигунці», кинути в неї бодай кізяком чи гнилим яблуком. Пара поважних євреїв покинули поважну бесіду про свої оборудки й ґешефти[33] – за мить уже й вони плювали у спину впійманої дівчини.

Жандарми спочатку лише ліниво споглядали штовханину коло своїх бранців. Олену намагався затулити своїми плечима тільки товариш, Осип, якому так само добряче перепадало. Проте коли юрма занадто розлютилася, жандармам довелося застосувати навіть багнети, щоб відбити арештантів від розпашілого та жадібного до сенсацій натовпу. На допомогу кликано ще пару