Анна Пахомова - Будь зі мною , Анна Пахомова

- Тебе ж Жидкін співбесідував? – продовжила розпитувати незнайомка. – Різноманіття йому схотілось, чи що.

- Перепрошую? – Віра підняла брови, дивуючись поведінці незнайомки.

- Пусте, не зважай, - жінка махнула рукою, попутно демонструючи манікюр в тон губної помади. – Думки   в голос. А з Антошою вас що пов’язує?

- Працюємо, - всі ці допити, як докучливий скрип пінопласту по склу, почав дратувати. І натяк на панібратські стосунки з шефом не минув мимо Віри. – А ви навіщо цікавитись? І хто ви?

- Я Ольга Федорівна, - представилась блондинка. І помітивши, що Віра продовжує дивитись з непорозумінням на неї, пояснила. – Начальник відділу кадрів. Анкетування проводжу. Ти його не проходила в понеділок.

Віра кивнула. І правда документи у неї приймала Тамара Олексіївна, замість якої Віра тепер сиділа в приймальні. Помічниця генерального директора тіьки відібрала у Віри заяву на працевлаштування і трудову книжку. А про якісь анкетування Вірі взагалі ніхто не казав.

- А питання про стосунки з генеральним директором теж частина анкети? – не втрималась від шпильки Віра.

- А у вас стосунки? – Ольга Федорівна питала ліниво, тільки в очах з’явився жадібний блиск.

- Виключно ділові, - потисла плечима Віра.           

- Кажуть Тоша кругом водить вас з собою, - не повірила Вірі кадровик.

- Хто каже? – стрепенулась Віра. Ну от так і знала що підуть плітки по офісу. Варто тільки їм з Антонм Павловичем було вийти одночасно з офісу, як це вже давало їжу для брудних розмов. Але ж ще й мабуть з вікон хтось бачив, як вони сідають в один автомобіль.

- Та так, в курилці базікають, - махнула рукою кадровичка. – То що ти  і правда шефова нова дівчина? – і помітивши як витягується у Віри обличчя від такої нахабності пояснила з разючою простодушністю. - Ти вибач за відвертість, але ми з Антоном куми, і мені не пристало обговорювати його особисте життя у нього за спиною. Краще відразу прийти і прямо в очі запитати.

- Я не його дівчина, - рівно відповіла Віра.

- Навіть шкода, - зітхнула Ольга Федорівна. – Він у нас видний мужик. Хочеться щоб був щасливим.

- Вам видніше, - погодилась Віра. Жінка була настільки нещирою, що навіть не намагалась цього приховати. Залишалось тільки придумувати що у неї на меті. Чи сама на Волкова види має? Чи просто нишпорить і риється в чужій білизні?

- Ти здаєшся розумною дівчинкою, - розщедрилась на комплімент кадровика. – Сподіваюсь ми потоваришуємо.

- Навзаєм, - Віра стиснула офісний мобільник. – А тепер перепрошую, мені треба працювати. Ви скінчили своє «анкетування»?

В приймальню,  рятуючи Віру від незручних питань зайшов Дмитро Валентинович. Хоча як сказати – рятуючи.  Що  у фінансового директора на меті, Віра завдяки Ларисі здогадувалась. Тому нова порція загравань тільки була здатна зіпсувати настрій.

Сьогодні осінь нагадала про свої права самим рішучим чином – було пасмурно, вітер зло тріпав гілки з жовтим листям, безжально обтрушуючи ошатні прикраси на тротуари. Особливо  нелегко було каштанам, які від кожного нового пориву губили не тільки кілька листочків але і цілі грона колючих кульок стиглих плодів. Зелені кармани лускались, падаючи на асфальт, і випускали з себе блискучі коричневі каштанчики, які так і хотілось підібрати і уберегти від знищення.

 В офісі теж було прохолодно. До ввімкнення опалення ще цілий місяць. А Віра прийшла в тоненькій водолазці,  і тепер із заздрістю дивилась на прибиральницю, тітку Любу, яка протираючи м’якою ганчіркою листя на орхідеях, куталась в об’ємну і без сумніву теплу шаль.

 Віра чекала Антона Павловича, так ніби від його появи мало стати тепліше. Але на годиннику було вже за десять хвилин дев’ять, а директор все не з’являвся. Віра спіймала себе на думці, що підсвідомо чекає його появи, трішки нервуючи. 

І ніби у відповідь на її тривожне очікування двері прочинились, і в супроводі Жидкіна нарешті з’явився генеральний директор. Його погляд впевнено і жадібно зупинився на Вірі, і дівчина відразу відчула, що її кинула в жар. Ну так і знала, що з його появою в приймальні стане спекотно.

Антон не міг примусити себе не дивитись на секретарку. Витріщатись на неї було непристойно, але ціла доба без неї здавалась вічністю. І зараз він роздивлявся Віру так, ніби бачив вперше. Щоб він не робив вчора, всі його думки вертілись навколо дівчини. Вона міцно засіла в його голові, і навіть не думала здавати позиції.

Погляд генерального директора повільно зміщувався з широко розплющених очисьок, в яких плескалось почуття радості і якоїсь розгубленості, на привідкриті губки. Такі солодкі  і такі бажані. Одна суцільна спокуса! Обіг плечі, гордовито розправлені,  і затримався в районі грудей.

Віра відчувала цей погляд майже фізично. Так ніби Антон Павлович торкався її. Чи проводив вздовж її тіла майже матеріальним променем. Ось її губи ніби важчають і наливаються,  самі собою привідкриваються в бажанні відчути знову поцілунок. Ось щоки заливаються небажаним рум’янцем, від розуміння, що Волков дивиться на її груди.

І груди відкликаються на цю увагу, стаючи ніби важчими, твердішими, збираються в купку соски, твердіючи як камінчики. А на ній же тільки тонке, як павутиння мереживо бюстгальтера під не менш тонким трикотажем кофтинки.

Здається такого не могло б з ним бути, подумав Волков. Ну не можна так реагувати на дівчину, яка навіть декольте  не носить. Одна суцільна несексуальна тканина, затягує її худорляве тіло від підборіддя до пояса. Але ж ні. Акуратні півкулі грудей привертають увагу, змушують роздивлятись їх форму, і згадувати які вони м’які на дотик.