Бенно Фелькнер - Долина Гнівного потоку, Бенно Фелькнер

— Так, Берте.

— А може, ти б спробував приткнутися десь в околиці?

Кед похитав головою. Він уже змирився з своєю долею, бо не мав сумніву, що в цих краях тепер земля горітиме йому під ногами.

— Надто добре тут знають мене в лице, — промурмотів він і злісно зиркнув на носаки своїх чобіт. — Поїду на південь, тут для мене все пропало. Годі й думати. Ви можете нам допомогти?

— Авжеж, Кеде. А з ким ви були там, у долині?

Кед хвильку дивився на братів: його меткі очі так і бігали. Тоді сказав тихо:

— З Біллі.

— Сто чортів його мамі! — вигукнув Берт. — Біллі-Корабель теж у долині? І він не міг нічого вдіяти?

Кед похитав головою.

— Дійшлося б до різанини, і ми б живі не вискочили. Та й усе пропало б. А так Біллі їм ще насолить, ми його знаємо. Вони й не раді будуть.

— Ходи сядь, — сказав Берт. — Шкода, що з тобою така біда скоїлася. Зате нам пощастило: ти розкажеш, що там робиться. Краще знати про долину все, перш ніж ми добудемось до неї. Варто туди їхати?

— Ще б пак! — майже люто вигукнув Кед. — Такої здобичі ще ніколи не траплялося. Треба тільки спритно закинути сіть. О, там є чим поживитися, згадаєте моє слово!

Троє подорожніх прикипіли поглядом до Кедових уст і, слухаючи його розповідь, примружували очі, мов коти, які чатують на здобич. Кудлань облизав губи і прицмокнув язиком. Поки гості сиділи біля багаття й чекали окропу на каву, Кудлань подався до клунків і приніс повні жмені набоїв. Кед і його приятель полегшено відітхнули.

Тим часом чоловік, що лежав загорнений у ковдру, підвівся й почав умиватися над шкуратяним відром. Він був у вузеньких, з тонкого сукна штанях до верхової їзди. Надягаючи чоботи, він спершу виглянсував їх м’якою ганчіркою. Потім заходився голитись.

Кед аж очі витріщив.

— Що то за дженджик? — стиха запитав він. — Де ви його викопали? Щоб оце голитися в дорозі?

Берт підморгнув йому.

— Він хлопець той, що треба. Вже давно купує наш крам. Завжди добре платить і не цікавиться, де ми його беремо. Тертий чоловік.

— Як же його звуть?

— Що тобі скаже його ім’я? Велів, щоб ми звали його Боєром. Тепер він збирається вкупі з нами залагодити одне велике діло.

Кед аж застогнав:

— А я, хай йому дідько, мушу вшиватися через паршиву, дурну історію, що не дала мені ані крихти зиску! Може, ви подумали б і про мене, Берте, коли вам добрячий шмат перепаде, га?

— Хто може сказати наперед, як воно буде, Кеде! Але ми побалакаємо з Біллі. Як ти гадаєш, він захоче з нами працювати?

— Ще б пак! — відповів Кед. — Аж руки потре з радощів, як вас побачить. їх лишилося тільки четверо. А з Біллі добре працювати. Правда, він до лиха загонистий, пре навпростець, зате ділить усе по-справедливому.

— Он як. Ми його ще добре не знаємо.

Боєр поголився, чепурно зав’язав на шиї кремову хустку й надів довгого, в попелясту кратку сурдута та жовтавого капелюха. Тоді підійшов до багаття і подав прибульцям кістляву руку. Кудлань запопадливо приніс скриню, і Боєр сів. Він мав років тридцять п’ять. Кожен рух його був добре виважений.

Розмова точилася далі.

— Хто такий той Семюел Мур? — запитав Гай. — Розкажи нам.

— Старий шукач, ще давньої школи.

— Небезпечний? Кед стиснув плечима.

— Хтозна. Принаймні він дуже спритний і вміє підійти до людей. Він має опору — привіз із собою цілу ватагу, хитрий лис. Але всі вони нічого не варті, крім одного. Зате вже той, здається мені, на сьогодні найнебезпечніший у долині, хоч Біллі, звісно, його переважить. У ньому щось є, ти розумієш, що я маю на оці. Звати його Слейтером.

— Ми його не знаємо, Берте?

Його брат похитав головою, але не зовсім упевнено.

— А шерифом там хто?

— Шериф ще тільки повинен десь оце прибути. Немає там ще й жодного шинку. Як з’явиться, тоді буде легше.

Досі Боєр лише прислухався, а тепер запитав тихим приємним голосом:

— На скільки ви оцінюєте поклади золота в долині? Ви можете щось про це сказати?

Кед задумався. Хто їх годен оцінити?

— Скажімо інакше: чи там його копатимуть ціле літо?

— Ще б пак! — відповів Кед. — Добрих десять літ! Тепер його добуватимуть із грунту, а потім напевне доберуться й до скель. По-моєму, в тій улоговині є що шукати.

Боєр випнув губи і вдоволено кивнув головою.

— Тоді треба планувати на довший час, — сказав він, звертаючись до Берта й Гая. — Я чув, ви говорили про якогось Біллі, мені незнайомого, — знову озвався він до Кеда. — І зробив з ваших слів висновок, що він дуже необачний, еге ж? У такій ситуації, як там у долині, навряд чи це добре. Квапитись належить тільки тоді, коли раптом трапиться нагода поживитися і є загроза, що пожива може вислизнути з рук. Тоді, звісно, іншої ради нема. Але тут? Ну, побачимо.

Брати мовчали. Та Боєр, видно, й не чекав на відповідь. Він витяг срібну цигарницю, узяв з неї тонкими пальцями цигарку й закурив. Кед чимраз дужче дивувався: ото сноб! Але Джілберти, либонь, мають коло нього добрий зиск. Видно, головатий чоловік, петрає, що й до чого.

Інакший був Кудлань. Він сидів мовчки, лупав очима, як мавпа, і не озивався ні словом. їхня розмова була для нього надто мудра. Він тільки робив те, що йому наказували. Тепер Кудлань думав — а то вже був великий поступ, — що в долині кепсько, бо там немає ще жодного шинку. Оце тільки він і второпав з Кедової оповіді.