Антон Ященко - Ваше ім'я, майоре?

одразу після’ семінарії, повісив на шию оцю попівську ознаку, — доторкнувся рукою до хреста. — А коли батько помер, я заступив його. — По обличчю пробігла ледь помітна іронічна посмішка. — Років п’ять чи навіть шість читав проповіді. Спочатку завзято, цілком свідомо. А з часом розібрався, що все це туман, вигадки, фантазії. І якось раптом, розумієте, остогидла та служба божа й стало соромно перед самим собою. Відчув докір совісті: народ будує, оновлює все, щоб життя покращити на землі, а ти закликаєш людей молитися за місце у вигаданому потойбічному світі.

Кульмінацією для мого розриву з церквою був такий випадок. Навесні тридцять четвертого запросили мене до Залісся на утреню. Я приїхав туди з дияконом. Підходимо до церковної брами, а неподалік якраз юрба школярів проходила й співуче почала декламувати антирелігійні частівки: «Піп молився, щоб колгосп, розвалився, а колгосп міцніє й більше хліба сіє».

Прослухавши ту частівку, я остовпів. Мені стало млосно. Диякон, видно, помітив, як я змінився в лиці, і запитав стурбовано:

— Що з вами, отче? Вам недобре?

— Так, — кажу, — мені погано, треба негайно до лікаря.

Лікар, звичайно, мені був ні до чого. Повернувшись додому, я скинув із себе рясу, залишив усе попівське й скоро зовсім виїхав з Приморська.

…Молодий красивий Микола Яворовський в звичайному костюмі опинився тоді аж за Уралом. Попрацював на лісорозробці, потім вантажником у річковому порту, а в тридцять шостому став студентом медичного інституту. До війни одержав диплом лікаря-терапевта.

Ніколи й нікому, навіть найближчому другові, він не говорив про своє колишнє попівське ремесло.

— Здогадуюсь, — вів далі Яворовський, — вас цікавить: чому це я через кілька років знову нарядився у попівську мантію? Тоді, мовляв, було соромно, бо церква за Радянської влади непопулярна, піп — паразитичний елемент. А прийшли німці — потягнуло на старе. Ні, зовсім не тому, — рішуче покрутив головою, — обставини склалися так. Так треба. Розумієте? Треба для спільної нашої справи.

Степан Іванович мовчки кивнув, він пройнявся повагою й довір’ям до цієї людини, хоч йому й не все ще зрозуміло. Микола Яворовський не пояснив, принаймні, які саме обставини примусили його знову зробитися попом. Слова «так треба» — нічим не підкріплювалися. Загадковістю для Василенка було й те, що Яворовський, богатирської сили людина, та й ще лікар, — не на фронті?

Коли Степан Іванович уже зовсім піднявся на ноги і йшлося про те, щоб десь влаштуватися на роботу, він розповів священикові й про те, чого не міг сказати за першої їхньої бесіди — про дії «Чорномора».

Священик і актор з колишнього «Чорномора» сиділи в тій же самій кімнаті. На маленькому столику лежали Євангеліє з закладинкою на розділі «Всесвітній потоп», кілька богословських журналів і гітлерівський «Майн кампф». Над столиком — картина: розп’яття Ісуса Христа, а на протилежній стіні — портрет біснуватого фюрера.

Увесь цей камуфляж різав очі Василенкові. Священик пояснив:

— Треба, друже, зважати на час і не накидати самому на себе петлю. Звичайно, можна все це, — енергійно махнув рукою, — на смітник. Але ж то, повірте, не героїзм. Ми воюємо проти такого підступного ворога, що не гріх застосовувати будь-які засоби боротьби. — І Яворовський розповів про обставини, за яких він знову перетворився на священика.

Одразу, коли почалася війна, він, лікар Микола Нестерович Яворовський, одержав повістку й того ж дня з’явився в стрілецький полк, до якого був приписаний. За рік пройшов з тим підрозділом немало тяжких випробувань, здружився з великою сім’єю воїнів. Скільком бійцям і офіцерам врятував життя! Та, виходить, кінець їхньому воєнному шляху: на Ізюм-Барвенківському ратному полі підрозділ опинився в оточенні. Пробитися до своїх не було ніяких можливостей. Виходили з ворожого кільця, хто як міг. Ризикуючи життям, просочувалися поодинці в тил ворога й поповнювали партизанські загони.

Яворовському вдалося тоді проповзти через німецькі заслони й добратися до села, яке лишилося вже далеченько за лінією фронту. А що ж далі? Що він робитиме на окупованій ворогом землі?

Згадуючи ті дні, Микола Нестерович розповідав Василенку:

— Саме тоді майнула думка: а чи не податися до рідного Приморська? З’явлюся до нових властей як жертва більшовиків. Знайдуться ж парафіяни, які засвідчать, що я справді був священиком приморської парафії. Повернуся до церкви, увійду в довір’я, а потім видно буде.

У селі, до якого добрався вночі, була церква. Я звернувся до місцевого попа — вісімдесятирічного, сивого й дуже набожного старця. З’ясувалося, що він навіть знав мого батька. Тож той священик, спасибі йому, допоміг — позичив дещо з попівського атрибуту. Я заприсягнувся, що поверну все те майно, як тільки влаштую свої справи…

За два тижні добрів до рідного міста. І пішки йшов, і їхав попутними чи машиною, чи на возі якому, і ніхто не питав у мене, хто я й що? Піп, і все. А в самому Приморську затримали.

— Звідки ти, отче? — запитав поліцай.

— А що тобі, — кажу, — з того, раб божий? Хіба ж не видно — священик я, слуга господа.

— Бачу, — каже поліцай, — а все ж пред’яви документи, що ти справді слуга господа.

— Ось мої документи: хрест божий і одяг… Знайшли до кого чіплятися.

— Ряса — не документ, рясу й більшовик може натягнути, — зауважив підвищеним тоном другий, видно, старший поліцай. — Коли не маєш ніякої цидулки, то ходімо з нами до поліції, там розтлумачать, слуга божий, що воно й до чого.

Я, звичайно, не боявся, що затримали — адже тут кожен старожил міг підтвердити не тільки про мене, а й про батька мого. Але огидно було йти в супроводі конвою поліцаїв; і я з ненавистю гримнув: «Геть, антихристи! Я розповім про ваше свавілля оберштурмбанфюреру!»

Але антихристи ті аж ніяк не злякалися моєї погрози, скрутили руки й погнали центральною вулицею міста до управи поліції.

— Уявіть собі таку картину, — захоплено веде далі Яворовський. — Заводять