Володимир Миколайович Шитик - Остання орбіта

Сутулячись, проте рухаючись без помітних зусиль, Бурмаков підійшов до ілюмінатора. «Набат» опустився на невеликий майданчик, розташований серед скель. Вони громадилися зліва, справа, попереду, позаду, зникаючи за близьким обрієм. До командира, важко дихаючи, підійшли Павло і Вітя, поглянули на пейзаж чужої планети, що відкрився перед ними.

— Ого, — стиснув губи Павло, — всюдихід можна було залишити на Марсі або переплавити в дюзах.

— Є ракета, — підказав Вітя.

— І немає пального, — закінчив Бурмаков.

— Зовсім? — здивувався Вітя, поглядаючи то на Павла, то на Бурмакова. — А як же ми?

Павло відвернувся до пульта, немов раптом зацікавився свідченнями манометра внутрішнього тиску.

— Залишилося мало. Тільки на наші внутрішні потреби — опалення, освітлення, приготування їжі, регенерацію повітря, води… — Він натиснув клавіші рахункової машини і показав карту-відповідь. — Його нам вистачить на півроку.

— Планета з такою щільною матерією дасть нам пальне значно раніше, — сказав Павло.

— І тоді ми знайдемо місце, де знадобиться всюдихід! — Бурмаков сказав це серйозно, упевнено, і ця упевненість підбадьорила інших.

Вітя запитав:

— Коли ми зможемо вийти?

— Думаю, за годину, не раніше. Потрібно зробити аналізи. Так, Степане Васильовичу? — звернувся Павло до Бурмакова.

— Вийдемо, якщо умови будуть сприятливі, — підтвердив Бурмаков. — Але вже зараз ми можемо з повною упевненістю сказати, що четверта із зовнішніх планет не схожа на своїх сестер. Якщо ті складаються головним чином з газів, то Плутон, як і планети «земної групи», утворився, мабуть, з кам’янистої, щільної речовини.

Прилади нічого небезпечного не показували. Навколо корабля був безповітряний простір із звичайною в космосі кількістю радіоактивних часток, від впливу яких людей надійно могли захистити скафандри. А страшний холод — мінус двісті двадцять градусів — був їм не в новину. З ним вони вже зустрічалися раніше.

Мов середньовічні лицарі в кольчугах і латах, вони попрямували до виходу. Бурмаков штовхнув дверцята люка. Вони здригнулися, проте не піддалися. Бурмаков натиснув плечем, червоніючи від зусилля. Кришка раптом відскочила, відкриваючи вихід. Бурмаков трохи не полетів у люк. Подивившись вниз, повідомив:

— Метри чотири до поверхні. Будьте обережні.

— Степане Васильовичу, — сказав Павло, — тут першим піду я.

— Гаразд. Підемо разом. Вітя залишиться біля корабля. Не крився, Вітю. Можеш багато що побачити й тут, тільки далеко не йди. Ми ще не знаємо, що нас чекає на цій планеті.

— Значить, вірите в наші фантазії хоч трішки? — пожвавішав Вітя.

— Зараз вже ні. Але тобі більше, ніж нам, потрібно звикнути до подвоєної ваги.

Вітя послухався і мовчки стежив, як, насилу відриваючи ноги, човгаючи і порошачи, Бурмаков і Павло йшли від корабля все далі й далі. Незабаром вони сховалися за виступом скелі.

Прожектор поволі і методично описував жовті кола навколо «Набата». Уламки скель спалахували іскорками.

Вітя набрав під ногами дрібного піску. Пісок був сірий, твердий. Вітя підніс його до мікрофону і потер в долонях. Хрускоту не було. Безповітряний простір звукових хвиль не розповсюджував.

Вперше Вітя був сам, і не в кораблі, де міцні стіни і надійні розумні машини, а на чужій планеті, оточений густим мороком, який невідомо що таїв. Фантастичні скелі, невиразно окреслені навіть на світлішому, сонячному боці, здавалися таємничими, населеними невідомими істотами, страшними і сильними. Вітя з острахом поглядав на них, довго не наважуючись відійти від корабля. Нарешті цікавість узяла гору над страхом. Озирнувшись ще раз на корабель, він поволі поплентався до найближчої гори. Власне тіло здавалося важким. Він швидко втомився, було важко дихати. Тоді Вітя сів на камінь, витягнув ноги. Але невідома сила тиснула на плечі, на серце, стискала легені. Вітя збільшив подачу кисню, роззирнувся. Вихоплюючи з пітьми одну картину за іншою, наближався промінь прожектора. Коли він опинився поряд, Вітя скомандував: «Стоп!» Промінь рвонувся і зупинився.

Камінь, на якому сидів Вітя, був круглим, мов польовий валун, і пористим, наче вапняк. Такий самий вигляд мали і скелі. Вітя зрозумів, що пори утворили космічні частинки і метеорити. Він пригадав розповіді Бурмакова про Місяць, який теж не був оповитий атмосферою, і тому навіть найдрібніші космічні тіла досягали його поверхні, поступово руйнуючи і перетворюючи верхній шар на порох.

Вітя поглянув на небо. Білі, блакитні, жовті, зелені, червоні зірки висіли нерухомо. Звідкись звідти, з глибин Галактики, змагаючись у швидкості і силі, величезним віялом розлітаються міріади частинок. Щоденно незліченна кількість їх зустрічає на своєму шляху Плутон. Вони падають на ці камені і скелі зі всією силою інерції, що накопичилася в них упродовж мільйонів років блукання в космосі, ламають все, що трапляється на шляху, і, знесилені, гинуть. А на якому-небудь камені залишається ось така маленька щербинка. Вітя навіть колупнув її геологічним молотком. Молоток відскочив, не залишивши на камені й подряпини. Хлопець з повагою погладив твердий бік валуна.

У скелях замигтіли промені ліхтариків. Вітя поспішив назад, щоб зустріти Бурмакова і Павла біля корабля. Вони підійшли, згорблені під вагою заплічних мішків, мовчазні, втомлені. Навіть у дезинфекційній камері, звільнившись від незграбних скафандрів, вони мовчали. Неохоче поївши, вони лягли відпочивати під антигравітаційні ковпаки, якими не користувалися з моменту старту із Землі.

Сили до людей повернулися досить швидко: під ковпаками вони не відчували тяжіння Плутона. Бурмаков і Павло знову приступили до роботи. Часу не можна було втрачати. На екранах осцилографів автоматичних лабораторій замигтіли електронні промені, викреслюючи різноколірні криві. Мінеральні сполуки, зразки яких Бурмаков і Павло принесли з собою, виявилися схожими на земні. Проте їх молекули були складнішими, невідомими на Землі. Тому навіть автомати, які, здавалося, знали все, не змогли дати відповідь, чи можна створити таку молекулярну сполуку